Iван Нечуй-Левицький - На кожум

С и д i р С в и р и д о в и ч. Добре, їй-богу, добре! А як i я пiду в хату за тобою, то що буде?

Є в д о к i я К о р н i ї в н а. А хiба ж я знаю, що буде! Були надворi, а то будемо в хатi, от що буде! Ти в нас хазяїн, ти в нас голова: роби як знаєш.

С и д i р С в и р и д о в и ч. Я, бач, голова, а ти що ж? Не хвiст же?

Г о с т р о х в о с т и й. Сидоре Свиридовичу! Коли почали дiло, то треба якось кiнчати. Прибiгла одна баба й держить нас усiх отут, неначе привела з собою вiйсько!

С и д i р С в и р и д о в и ч. Не баба прибiгла, а наша сестра! Говорiть, та й мiру знайте. Йти нам не можна, бо та одна баба нас не пускає. Робiть, як самi знаєте.

Г о с т р о х в о с т и й. Я кажу йти.

Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Ба не пiдеш, бо не пущу!

Г о с т р о х в о с т и й. Я кажу йти!

С и д i р С в и р и д о в и ч. А я кажу нi!

Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Коли ти кажеш нi, то й я кажу нi, бо ти в домi голова.

С и д i р С в и р и д о в и ч. Коли ви, Свириде Йвановичу, так погано зробили, так обезчестили нашу сестру й небогу, то я не хочу мати такого зятя.

Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге, i я не хочу мати такого зятя.

С и д i р С в и р и д о в и ч. Сестра й небога будуть до смертi на нас нарiкати; скажуть, що ми згубили Оленку; вони люди бiднi, вони сироти.

Г о с т р о х в о с т и й. Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?

С и д i р С в и р и д о в и ч. Я зроду не жартував i не вередував.

Г о с т р о х в о с т и й. Може, це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж, здається, вийшли з хати до вiнчання?

С и д i р С в и р и д о в и ч. То й вернемось у хату, так як i вийшли. Коли зачепили Оленку, то йдiть з нею й вiнчатись.

Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Еге ж, йдiть з нею й вiнчатись.

Г о с т р о х в о с т и й. Я? Вiнчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жiнку Оленку?

Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Бач, як потрiпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хатi i на улицi, як я пiймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!

Г о с т р о х в о с т и й. Та що тут балакати! Коли Євфросина Сидоровна того хоче, то нiчого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволi скрiзь по Києву! Знайдемо церкву!

С и д i р С в и р и д о в и ч. А ми то що ж таке? А моя жiнка що ж таке? За се я готовий розсердитись, готовий накричати повний двiр, готовий i не знаю що зробити!

Є в д о к i я К о р н i ї в н а. I я готова розсердитись, готова накричати повний двiр. Що це таке? Говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!

С и д i р С в и р и д о в и ч i Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Берiть Оленку та йдiть до вiнця, а Євфросини ми не пустимо.

Г о р п и н а К о р н i ї в н а. Щоб я з ним тепер пустила до вiнця Оленку? Борони боже! Про мене, нехай iде в Флоровський монастир.

О л е н к а (прислухається, встає i кидається до Євфросини). Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти менi сестра? (Плаче.)

Є в ф р о с и н а. Оленко! Ти з ума зiйшла, опам'ятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твiй ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.

О л е н к а (плаче). Боже мiй, боже мiй! Як вiн божився, як присягався! Де ж та правда в свiтi? Як вiн мене любив, як милувався мною!

Дружки беруть Оленку пiд руки, одводять її на ганок i садовлять на стiльцi.

Г о с т р о х в о с т и й. Євфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оцi бабськi теревенi?

Є в ф р о с и н а. Свириде Йвановичу! Я до сього часу винуватила свою тiтку. Менi все здавалось, що тiтка й Оленка тiльки хотiли одбити од мене вас i пригорнути до себе. Менi здавалось, що тiтка затягувала вас до себе, до своєї дочки.

Г о р п и н а К о р н i ї в н а. А нехай вiн сказиться! Затягла б оце собi бiду в хату!

Є в ф р о с и н а. Менi здавалося, що тiльки Оленка вас любить, а не ви Оленку; але ви любили Оленку, може, й тепер любите.

О л е н к а (прислухається, встає з стiльця й кричить). Ой, як вiн мене любив! Згадай, як ти милувався моїми очима, як ти цiлував мої брови! (Ридає й падає на стiлець.)

Є в ф р о с и н а. Так он куди тягло вас, Свириде Йвановичу, ваше серце! Так он де були В с i. вашi думки, як ви ходили до мене, як говорили зо мною! (Кидається до Гострохвостого.) Нащо ви зачiпали мене, коли мали iншу на умi? Я цього вам не прощу! (Бiгає по сценi.) Я цього не знесу, не прощу во вiки вiков! Я вам докажу, що я неабияка мiщанка, з которою можна все витворяти. Я вам не перекупка, не яблушниця, котрiй можна в вiчi наплювати. Я наплюю вам в вiчi. Пху-пху-пху! (Плює в вiчi Гострохвостому.) Вон з мого двору, щоб i нога твоя тут не була од сього часу i довiку!

С и д i р С в и р и д о в и ч (приступає до Гострохвостого.) Вон! Вон з мого двору! Щоб i слiд ваш тут не смердiв!