Джеймс Джойс - Улісc

Двері кабінету враз розчинилися, і на порозі постало обличчя з червоним дзьобом, а над чолом пучок волосся, що стирчало, наче пір’я. Нахабні сині очі озирнули товариство, і рипучий голос запитав:

— Що це тут діється?

— А ось появився і наш удаваний поміщик {247} 247 (118) Удаваний поміщик — авантюрист Френсіс Гіггінс (1746—1802). , — урочисто оголосив професор МакГ’ю.

— Ічоготобітутреба, вчена мавпо! — озвався редактор замість привітання.

— Ходімо, Неде, — сказав містер Дедал, надягаючи капелюха. — Після всього мені треба випити.

— Випити! — вигукнув редактор. — Спиртні напої дозволено тільки після служби Божої.

— Авжеж, це щира правда, — підтвердив, виходячи, містер Дедал. — Ходімо, Неде.

Нед Ламберт зсунувся зі стола. Роздивляючись навколо, сині очі редактора зупинилися на усміхненому обличчі містера Блума.

— Може, і ви теж із нами, Майлсе? — запропонував Нед Ламберт.

— Ополчення Північного Корку! — вигукнув редактор, прямуючи до каміна. — Ми завжди перемагали! Північний Корк й іспанські офіцери!

— А де ж воно було таке, Майлсе? — запитав Нед Ламберт, замислено споглядаючи носаки своїх черевиків.

— В Огайо! — гаркнув редактор.

— Авжеж, саме там воно й сталося, бий мене сила Божа, — погодився Нед Ламберт.

Виходячи, він пошепки сказав Дж. Дж. О’Моллою:

— У нього вже ум за розум починає заходити. Клінічний випадок.

— О-га-йо! — репетував редактор пронизливим дискантом, задерши догори бурякове обличчя. — Моє славне О-га-йо!

— Зразкова критська стопа {248} 248 (119) Критська стопа (кретик) — в античній метриці стопа з одного короткого складу між двох довгих. ! — зауважив професор. — Довгий склад, короткий і знову довгий.

Він видобув із кишеньки жилета котушку, одірвав дещицю нитки, що чистити зуби, і вправно просилив між двома парами своїх жовтих лунких зубів.

— Бринь-брень. Бринь-брень.

Містер Блум побачив, що шлях до телефону вільний, і рушив до дверей кабінету.

— На хвилинку, містере Кроуфорде, — пояснив він. — Треба лиш зателефонувати щодо одного оголошення.

Він зайшов.

— А як там із передовою у вечірньому випуску? — запитав професор МакГ’ю, підійшовши до редактора і твердо поклавши йому на плече руку.

— Там усе гаразд, — відповів редактор уже погіднішим тоном. — Будь спокійний. Привіт, Джеку. З цим ділом усе гаразд.

— Добрий день, Майлсе, — привітався Дж. Дж. О’Моллой, випустивши сторінки газети, які тримав, та так, що вони шурхнули просто в підшивку. — А як ота справа з канадським шахер-махером, вона що, сьогодні?

В кабінеті заторохкотів телефон.

— Двадцять вісім… Ні, двадцять… Чотири чотири… Так.

Із внутрішньої канцелярії з’явився Ленеган із аркушами спортивного додатку газети.

— Хто хоче знати переможця на Золотий кубок? — запитав він. — Скіпетр, жокей О’Медден.

Він кинув аркуші на стіл.

Вигуки і тупотіння босих ніг хлопців-газетярів у холі залунали ближче, і двері враз розчинилися.

— Цитьте, — озвався Ленеган. — Я чую чиїсь ступи-кроки.

Професор МакГ’ю перейшов через кімнату і схопив за комір зіщуленого хлопця, а інші тим часом дременули з холу сходами вниз. Підхоплені протягом аркуші пурхнули по кімнаті, виписуючи сині закрути, і полягали під столом.

— Це не я, сер… Це той здоровий заштовхнув мене сюди, сер.

— Геть його і зачини двері, — скомандував редактор. — Справжній буревій налетів.

Ленеган нахилився і, крекчучи, став збирати з підлоги аркуші.

— Ми чекали випуску про перегони, — сказав хлопець. — Це Пет Фаррел заштовхнув мене, сер.

Він показав на дві хлоп’ячі пики, що визирали з-за одвірка.

— Он він, сер.

— Ану гайда звідси, — сердито буркнув професор МакГ’ю.

Він випхнув хлопця з кімнати і захряснув двері.

Дж. Дж. О’Моллой гортав із шелестом підшивку і бурмотів, щось шукаючи:

— Продовження на сторінці шість, четверта колонка.

— Так… Це з редакції «Івнінг Телеграф», — говорив містер Блум, дзвонячи з редакторського телефону. — А чи хазяїн?.. Так, «Телеграф»… Куди? Ага! Який аукціон, яка кімната? Ага! Розумію… Гаразд. Я його знайду.

Коли він поклав слухавку, телефон заторохкотів знову. Він швидко вийшов і зіткнувся з Ленеганом, який саме тягнувся дістати ще один аркуш.

— Пардон, мсьє, — зойкнув Ленеган, учепившись за нього на мить і скорчивши болісну пику.