Складені стосами в пам’яті природи {24} 24 (12) Пам'ять природи — поняття з учення англійського теософа А. П. Сіннета (1840—1921).
разом із її іграшками. Його пам’ять обтяжена сумними спогадами. Її склянка води з крану в кухні, коли вона збиралася йти причащатися. Яблуко з вирізаним осердям, начинене брунатним цукром-сирцем, печеться для неї на поличці в каміні, а надворі темний осінній вечір. Її гарні нігті закривавлені від роздушених вошей із дитячих сорочок.
Уві сні привиділася вона йому безмовна, її висхле тіло в просторих погребних шатах пахтіло воском і червоною деревиною, в її подиху, коли вона схилилася над ним, нечутно вимовляючи якісь потаємні слова, вчувався вогкий дух могильної ями.
Її осклілі очі вдивлялися з-за порога смерті, щоб уразити й пригнобити мою душу. Саме на мене. Примарна свічка висвічує її передсмертні муки. Примарне світло падає на спотворене судомою обличчя. Хрипіння умирущої жахає, всі стали навколішки і моляться. Її погляд на мені, хоче мене вразити в саме серце. Liliata rutilantium te confessorum turma circumdet: iubilantium te virginum chorus excipiat [6] Хай оточить тебе лілеями вінчаний тлум осяйних сповідників віри, і хор радісних дів тебе хай зустріне ( лат. ; із католицької молитви за вмирущих).
.
— Вампір! Трупожер {25} 25 (12) Зойком « Вампір! Трупожер! », що прозвучав у Стівеновім мозку, відкривається тема його блюзнірства й богоборства. Мотив Бога-Трупожера знайдемо й нижче, в еп. 14, 15.
!
— Hi, мамо. He займай мене і дай мені жити.
— Агов, Кінчику!
Співучий голос Красеня Муллігана долинув із долу вежі. Потім пролунав ближче, зі сходів. Стівен, усе ще з тремтінням слухаючи поклик своєї душі, відчув теплий промінь сонячного світла, і в повітрі позаду дружні слова.
— Дедале, ходи-но до хати, любий хлопчику. Сніданок на столі. Гейнс вибачається за те, що будив нас уночі. Все гаразд.
— Іду, — озвався Стівен, повертаючись.
— То йди ж, ради Христа, — спонукав Красень Мулліган. — Заради мене і заради всіх нас.
Його голова щезла і знову вигулькнула.
— Я йому розповів про твій символ ірландського мистецтва. Він каже, що дуже влучно. Натякни, хай би розщедрився на фунт, га? Тобто на гінею.
— Сьогодні у мене зарплата, — сказав Стівен.
— У шкільній конторі? — запитав Мулліган. — І скільки дадуть? Чотири фунти? Позич нам один.
— Ну, якщо хочеш, — погодився Стівен.
— Чотири золоті соверени! — захоплено вигукнув Красень Мулліган. — Ото вже погуляємо, набражимося так, що всі друїди будуть дивом дивуватися. Чотири потужні соверени.
Він підняв догори руки і потупотів униз кам’яними сходами, фальшиво виспівуючи з лондонсько-кокнійською вимовою:
Ото гульнемо, та-на-на.
Як вип’єм пива та вина
До дна
В день коронації!
Ото гульнемо, та-на-на,
В день коронації!
Промені сонця вигравали над морем. Забута нікелева мисочка для гоління блищала на парапеті. Чому я маю її забирати? Може, залишити її тут до вечора, на знак забутої дружби?
Він підступив до мисочки, потримав хвилину в руках, відчуваючи її прохолоду, вдихаючи запах клейкої піни, в якій стирчав помазок. Саме так я носив тоді у Клонгоусі курильницю. Тепер я вже інший, а проте той самий. Знову служка. Прислужник слуги {26} 26 (13) У «Портреті» змальовано палку релігійність Стівена-хлопчика; прислужник слуги — вираз із Книги Буття, 9, 25.
.
У похмурій склепінчастій житловій кімнаті вежі постать Красеня Муллігана у халаті шастала біля печі, то затуляючи, то відкриваючи її жовті спалахи. З високих вікон на вимощену плитами підлогу падали два стовпи блідого денного світла; і, заходячи в них, плавали, перекидаючись, клуби диму від вугілля та паленого жиру.
— Ми можемо учадіти, — озвався Красень Мулліган. — Гейнсе, відчиніть-но, прошу, оті двері.
Стівен поставив мисочку для гоління на шафку. Довготелесий хлопець, що сидів на підвісній койці, пішов до порога і відчинив внутрішні двері.
— Ключ у вас є? — пролунав голос.
— Він у Дедала, — відповів Красень Мулліган. — Ой гину, я задихаюся. — І, не відводячи погляду від печі, заволав:
— Кінчику!
— Він у дверях, — відгукнувся, підходячи, Стівен.
Ключ заскрипів, повертаючися двічі, масивні двері розчинилися навстіж, і в кімнату ринули сподівані світло і свіже повітря. Гейнс стояв на порозі, визираючи надвір. Стівен підсунув до столу свою валізу, поставлену сторч, і сів, чекаючи. Красень Мулліган кинув смаженю на таріль біля себе. Тоді поніс таріль і великий чайник на стіл, гупнув ними, ставлячи, й зітхнув полегшено.
Читать дальше