Джеймс Джойс: Улісc

— Тріснуте люстерко служниці. Скажи ж бо це нашому гостю, оксфордському мудрагелю, і хай розколеться на гінею. Грошей у нього по саму зав’язку, і він, бач, вважає, що ти не джентльмен. Його татусь, не бійсь, загріб тисячі, продаючи африканським тубільцям проносне, або ще на якихось оборудках. Повір мені, Кінчику, якби ми з тобою взялись за це діло гуртом, то спромоглися б дещо зробити для нашого острова. Ми б його еллінізували {16} 16 (9) Поняття й гасло еллінізації висунув Метью Арнольд (1822—1888) у «Культурі й анархії» (1869); англійське суспільство, на його думку, надто «юдаїзоване», себто віддане практицизму, традиції та дисципліні, й тому потребує «еллінізації» — більшої гнучкости, терпимости, безкорисливого пізнання. Інші автори згодом додали до поняття еллінізації мотиви розкуття почуттів, єднання з природою і насолоди мистецтвом. .

Рука Кренлі {17} 17 (9) Рука Кренлі . — За студентських літ найближчим другом Джойса був Джон Берн, виведений під ім’ям Кренлі в «Герої Стівені» й «Портреті»; тут автор відсилає до сцени наприкінці «Портрета», де Кренлі, як оце Мулліган, притискає до себе Стівенову руку. . Його рука.

— І подумати тільки, тобі доводиться просити милостиню у цієї свиноти. Лише я один знаю, яка ти людина. Чом ти мені так не довіряєш? Щось затаїв у душі? Може, це від Гейнса? Хай він скаже хоч півслова, я зразу гукну Сеймура, і ми дамо йому такого гарту, якого не дісталося Клайву Кемпторпу.

Ревище грошовитих молодиків у помешканні Клайва Кемпторпа. Блідолиці: вони беруться за боки, знемагаючи від реготу, хапаються один за одного. Ой, не можу! Обрі, сповісти її делікатно! З пацьорками покраяної сорочки, які метляються в повітрі, він плигає навколо столу, штани у нього спустилися до самого долу, а за ним ганяється з кравецькими ножицями Ейдс із коледжу Магдалини. Писок переляканого теляти, позолочений джемом. Не треба здирати з мене штани! Годі вам казитися! {18} 18 (9) Загадкова сцена з Клайвом Кемпторпом відбулася в Оксфорді, а пригадує її яскраво, мов свідок, Стівен, що в Оксфорді не вчився. Сеймур — приятель Муллігана. Блідолицими прозивали англійців ірландці. Коледж (Св.) Маґдалини в Оксфорді.

Крики з відчиненого вікна лякають вечірню тишу в дворі коледжу. Глухий садівник у фартуху, достеменний Метью Арнольд із лиця, стриже темний газон косаркою, пильно стежачи, як танцюють гуртом скошені травинки.

Тільки нам… нове язичництво… омфал [4] Пуп; пуп землі (гр.).{19} 19 (9) Гасла сучасних Стівенові ідейних рухів мелькають у його свідомості. «Тільки ми» («Ми самі») — гельське «Шінн фейн», гасло, що стало назвою ірландського патріотичного руху. «Нове язичництво» проголошував зокрема Вільям Шарп (1855—1905). Омфал в «Одіссеї» це острів німфи Каліпсо як «пуп моря»; греки називали «пупом землі» Дельфійський храм з оракулом, а Мулліган в «Уліссі» називає омфалом винайняту ним вежу Мартелло. .

— Та хай залишається, — сказав Стівен. — Нічого лихого в ньому немає — ото хіба що вночі.

— То в чім тоді річ? — нетерпляче доскіпувався Мулліган. — Вихаркай із нутра! Я ж бо цілком відверто з тобою. Щось ти там затаїв у душі проти мене?

Вони зупинилися, задивившись туди, де тупий носяра мису Брей-Гед спочивав на воді, мов морда заснулого кита. Стівен обережно вивільнив руку.

— Ти справді хочеш, щоб я сказав тобі? — запитав він.

— Авжеж! Що там таке? — не відступався Мулліган. — Бо я нічогісінько не пригадую.

Кажучи це, він пильно дивився в обличчя Стівенові. Легіт пройшовся по його обличчю, лагідно куйовдячи йому світлу непричесану чуприну й роздмухуючи срібні цяточки стурбованости в очах.

Стівен, бридячись власним голосом, видавив:

— Чи ти пригадуєш той перший день, коли я прийшов до тебе додому, якраз після материної смерти?

Красень Мулліган умить набурмосився й заторохтів скоромовкою:

— Що-що? Де? Ну нічогісінько не згадаю! В пам’яті у мене самі лишень ідеї та відчуття. То й що? Що там такого бозна-чого скоїлося?

— Ти готував чай, — провадив Стівен, — а я вийшов до кухні — принести ще окропу. Із вітальні вийшли твоя мати й хтось із гостей. Вона спитала, хто то прийшов до тебе.

— Ну? — вимогливо нукнув Мулліган. — І що ж я сказав? Убий — не згадаю!

— Ось що ти сказав, — відчикрижив Стівен: — «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина!»

Красень Мулліган спаленів, від чого здався молодшим і привабливішим.

— Я таке бовкнув? — перепитав він. — Ну то й що? Що кривдного у цих словах?