Він голився зосереджено й мовчки, водячи бритву розміреними обережними рухами.
А Стівен, поставивши лікоть на нерівний граніт парапету, підпер долонею чоло і дивився на обстріпані лискучі краї рукава свого чорного піджака. Його серце щеміло від болю, який, проте, не був болем любови. Безмовна, вона була з’явилася йому вві сні після смерти, її змарніле тіло в просторому брунатному погребному вбранні пахтіло воском і палісандровим деревом, а коли вона, німотно йому докоряючи, схилилася над ним, то дихнула на нього вологим подихом могильної ями. З-поза потертої манжети він бачив море, яке поруч славив, називаючи великою ласкавою матір’ю, угодований голос. Кільце затоки й обрію заповнила зеленкувата рідина. Вазу білої порцеляни коло її смертельної постелі заповнювала зелена густа жовч, що вивергалася з її гнилої печінки в блювотних нападах, супроводжуваних гучними стогонами.
Красень Мулліган знову витер бритву.
— Ох, бідолашний ти трудівнику, — співчутливо промовив він. — Треба подарувати тобі якусь сорочину та кілька носовичків. А як ті штанці, що ми купили на руках?
— Наче якраз, — відповів Стівен.
Красень Мулліган підчистив видолинок під спідньою губою.
— Ну просто сміховина, — сказав він задоволено. — Сказати точніше — на чиїхось ногах. Один Господь знає, який заразний урка їх носив. У мене є чудова пара сірих із тонкою смужкою. Виглядатимеш ти в них — ляля. Я не жартую, Кінчику. Коли ти вберешся пристойно, на тебе задивлятимуться.
— Дякую, — відмовив Стівен. — Якщо вони сірі, носити їх я не можу {11} 11 (8) Відмова Стівена від сірих штанів підкреслює суворе дотримання ним жалоби по матері — й править одним зі знаків паралелізму Стівена з Гамлетом, який підкреслено дотримується жалоби по батьку.
.
— Він, бач, не може їх носити, — сказав Красень Мулліган своєму відображенню в люстерку. — Етикет це етикет. Він убив свою матір, а от носити сірі штани — то нізащо.
Дбайливо склав свою бритву і пучками пальців помацав гладенько виголену шкіру обличчя.
Стівен перевів свій погляд із моря на пухке обличчя з синьо-вибляклими очима, що бігали.
— Той хлопець, з яким я сидів учора в «Кораблі», — сказав Красень Мулліган, — він вважає, що у тебе п.п.н. Працює в дурдомі з Коннолі Норманом. Прогресуючий параліч з недоумкуватістю.
Він махнув люстерком, описавши півколо, і послав цю звістку в широкий світ на сонячних променях, які вже грали на морі. Його вигнуті поголені губи сміялися разом із кінчиками білих блискучих зубів. Усе його дуже, міцно збите тіло трусилося од сміху.
— Поглянь-но на себе, — сказав він, — заклятий поете.
Стівен нахилився і поглянув у простягнуте люстерко з кривою тріщиною: чуб стирчить. Отак бачить мене він, і бачать інші {12} 12 (8) Отак бачить мене він, і бачать інші . — Парафраз рядка з вірша Р. Бернса «Комасі, яку поет угледів на капелюшку ошатної дами під час церковної служби» (1786).
. Хто вибрав для мене це обличчя? Собачий писок, щоб вишкрібати з нього паразитів. І воно ж мене ще й питає.
— Я його поцупив із кімнати нашої служниці, — пояснив Красень Мулліган. — Воно якраз для неї. Моя тітонька завжди наймає негарних для Малахія. Не введи у спокусу. І звати її ж бо Урсула {13} 13 (8) Урсула — ім’я святої мучениці часів раннього християнства, верховоди «походу 11 тисяч дів», що проповідували безшлюб і незайманість.
.
І знову засміявшися, він забрав з очей Стівена люстерко, в яке той пильно вдивлявся.
— Лють Калібана {14} 14 (9) Лють Калібана — парафраз афоризму О. Вайлда (1854—1900) з його передмови до роману «Портрет Доріана Ґрея» (1891).
, який не побачив у люстерку свого відображення, — зауважив він. — От якби Оскар Вайлд дожив і побачив тебе!
Стівен відступив і, показуючи на люстерко, сказав з гіркотою:
— Оце і є символ ірландського мистецтва. Тріснуте люстерко {15} 15 (9) Тріснуте люстерко . — Мотив розтріслого дзеркала подибується в парадоксальному міркуванні Вайльда про те, що «Життя мавпує Мистецтво» (есей «Руйнування брехні», 1889).
служниці.
Красень Мулліган рвучко схопив Стівена під руку і повів навколо майданчика, а бритва та люстерко бряжчали в його кишені, куди він їх поклав.
— Негарно так тебе дражнити, Кінчику, правда ж? — мовив він лагідно. — Бог відає, у тебе більше клею в голові, ніж у будь-кого з них.
Знову позадкував. Він боїться мого митецького ланцета так само, як я його леза, лікарського. Холодної криці пера.
Читать дальше