І нервовим посмиком струснув збентеження з себе.
— І що ж воно таке смерть? — поспитав він. — Твоєї матері, чи твоя, чи й, скажімо, моя смерть? Ти бачив тільки смерть твоєї матері. А я набачився, як що день Божий вони спускають дух і в Скорботній Матері, і в Ричмонді та як їх потім кришать на тельбушки-потрошки в анатомічці. Оце й називається скотство, коли здихаєш скотина скотиною, тільки це, а більш — нічого. Просто все воно пусте-пустісіньке. Ось ти не зволив упасти на колінця й помолитись за свою матінку, як вона на смертельній постелі тебе просила. І чого б то? А того, що в тобі пульсує отой клятий єзуїтський струмінь, тільки впорснуто його тобі не так, як слід. А для мене все це — чистісіньке знущання і скотство. От не функціонують лобні частки її мозку. Вона називає лікаря «сер Пітер Тізл {20} 20 (10) Сер Пітер Тізл — персонаж п’єси Р. Б. Шерідана «Школа лихослів’я» (1777); Мей Меррі називала так свого лікаря.
» і хапається нарвати жовтецю на своїй ковдрі. То ти вже потурай їй, бо все ось-ось і скінчиться. Ти сам перекреслив останнє її передсмертне бажання і все-таки дмешся на мене, бо я, бач, не поскиглив, мов найманий голосільник-німак від Лалуета. Безглуздя! Припустімо, я й справді так висловився тоді. Але я зовсім не хотів спаплюжити пам’ять по твоїй матері.
Отак розбалакавшись, він осмілів. А Стівен, аби захистити розверсті рани, пороблені йому в серці тими Муллігановими словами, зронив вельми холодно:
— Я думаю не про кривду, завдану моїй матері.
— А про що ж тоді? — поцікавився Красень Мулліган.
— Про кривду, завдану мені, — відказав Стівен.
Красень Мулліган аж обкрутнувся на п’ятах.
— От неможлива людина! — вигукнув він.
І шпарко закрокував геть, огинаючи парапет. Стівен лишився на місці, задивившись на тихе плесо затоки в напрямку мису. Ось море й мис затягло серпанком. В очах пульсувала кров, затуманюючи Стівенові зір, і він відчував, як пашать щоки.
Хтось на весь голос загукав із вежі:
— Муллігане! Ви там, нагорі?
— Я вже йду, — відгукнувся Красень Мулліган.
А тоді ще обернувся до Стівена й сказав:
— Он глянь на море. Що йому до всіх кривд? Зацурай Лойолу {21} 21 (11) Єзуїтський струмінь… Лойола — тема уперто-догматичного, «єзуїтського» типу свідомости Стівена, який зберігся в ньому попри розрив із Церквою.
, Кінчику, та рухайся вниз, до нас. Наш сакс уже бажає свого ранкового бекону.
Голова його затрималася на мить над східцями, якраз на рівні з дахом.
— І не кисни цілий день у цій зажурі, — ще порадив він. — Я такий розсмиканий. Начхай на ті скорботні думи.
Голова його щезла, але голос, хоч скільки опускався, знай бумкав, вибухаючи зі сходового отвору:
Не озирайтесь, киньте думи
Все про любови таїну,
Бо ж Фергус колісниці має [5] Тут і далі вірші в перекладах О. Мокровольського, за винятком позначених знаком * віршованих перекладів В. Житника.
…
Тіні лісів безшелесно пропливали крізь мирний ранковий супокій, від сходів до моря — туди, куди він задивився. Біля берега й далі гладеньке плесо біліло слідами взутих у світло легких квапливих ніг. Білі груди моря млистого. Попарні сплети наголосів. Рука, торкаючи струни арфи, породжує сплети акордів. Білопінних поєднаних слів мерехтіння в припливі імлавому.
Хмара поволі наповзала на сонце, тінню затоку в темнішу зелень занурюючи. Вона лежала за спиною в нього, чаша гірких вод. Фергусова пісня. Я співав її самотою в домі, притлумлюючи довгі темні акорди. Двері до неї були відчинені, вона хотіла слухати мій спів. Безмовно, шанобливо і з болем у серці, я підступив до її ложа. Вона плакала на своєму злиденному ліжку. Над цими словами, Стівене: про гірку таємницю любови.
А де тепер?
Її секрети {22} 22 (12) Її секрети … — Весь пасаж майже буквально взято з «Трієстського записника».
: в замкненій шухляді старі пір’ясті віяла, напахчені мускусом блокнотики з китичками для запису черги партнерів на танцях, бурштинове намисто. Змалечку на вікні у неї на осонні висіла клітка з пташкою. Вона ходила на різдвяні вистави пантоміми «Лютий турок» за участю старого Ройса і разом з усіма сміялася, коли він співав:
Радий я, що народився
Невидимим невидимцем!
От так я!
Примарні радощі, складені стосами, напахчені мускусом.
Не озирайтесь, киньте думи {23} 23 (12) « Не озирайтесь …» — рядки з вірша В. Б. Єйтса (1865—1939) «Хто піде з Фергусом». Наступний абзац побудовано на прихованих цитатах із цього вірша, який дуже любив Джойс.
…
Читать дальше