Джеймс Джойс - Улісc

— Послухай-но, Муллігане, — стиха промовив Стівен.

— Слухаю, мій любий друже?

— Чи довго ще Гейнс житиме в цій нашій вежі?

Красень Мулліган повернув голову, показуючи над правим плечем свіжовиголену щоку.

— Господи, до чого занудний тип, правда? — озвався він імпульсивно. — Природний занудний сакс. Він вважає, що ти не джентльмен. Господи, до чого вони кляті, ці англійці! У кожного повна кишеня грошей і нестравлення шлунку. Він, куди твоє діло, з Оксфорда! А до твого відома, Дедале, справжнє оксфордське мислення саме у тебе. Він не може тебе розчолопати. Та найкраще ймення для тебе придумав я: Кінчик, — гостряк, кінець ножа.

Він старанно голив підборіддя.

— Цілу ніч Гейнс марив про якусь чорну пантеру, — сказав Стівен. — Де тут у нього рушниця?

— Хлопець зсунувся з глузду, — завважив Мулліган. — А ти, мабуть, нажахався?

— Авжеж, — відповів Стівен, запалюючись пережитим страхом. — Лежати тут у темряві поряд із незнайомцем, який стогне і марить, що треба застрелити чорну пантеру. Ти рятував потопельників {4} 4 (6) Ти рятував потопельників . — Гогарті робив це щонайменше тричі: в 1898, 1899 й 1901 рр. . А от я не герой. Якщо він залишиться, мене тут не буде.

Красень Мулліган насуплено розглядав бритву, вкриту мильною піною. Тоді скочив з підвищення і став квапливо порпатися в кишенях штанів.

— Щез! — зрештою буркнув він.

Підступивши до платформи, він застромив руку в Стівенову верхню кишеню і сказав:

— Дозвольте нам позичити ваш носовик, щоб витерти мою бритву.

Стівен не заперечував, і Мулліган витягнув та й розгорнув, тримаючи за ріжок, зіжмакану несвіжу носову хустку. Він ретельно витер лезо. По тому, розглядаючи хустку, сказав:

— Ось носовик барда. Він додає нової барви в кольори нашої ірландської поезії, сопливо-зеленої. Здається, можна відчути її на смак, хіба ні?

Він знову став на приступку парапету й обвів поглядом затоку. Його русявий, під колір світлого дуба, чуб ледь ворушився від подиху вітерця.

— Господи! — озвався він стиха. — Адже море саме таке, як його влучно назвав Алджі: лагідна сива мати. Хіба ні? Сопливо-зелене море. Мошонко-підтягуюче море. Епі ойнопа понтон [2] По виннобарвному морю (гр.). {5} 5 (7) Виннобарвне (море) — гомерівський епітет. . Греки це греки, Дедале. Треба мені тебе просвітити. Слід тобі прочитати їх в оригіналі. Талатта! Талатта [3] Море! Море! (гр.). {6} 6 (7) «МореІ Море!» — вигук еллінських воїнів, що здійснили «вихід» із Персії до Чорного моря (Ксенофонт, Анабазис IV, 7, 24). ! Наша велика лагідна мати {7} 7 (7) Наша велика ласкава мати . — «Я вернуся до великої й ніжної матері всіх, / До матері й коханої нашої — до моря». Елджернон Ч. Свінберн, «Тріумф часу». . Ось підійди поглянь.

Стівен підвівся й підійшов до парапету. Сперся на нього і подивився вниз на воду і на пакетбот, що виходив з гавані Кінгстауна.

— Наша могутня мати, — сказав Красень Мулліган.

Він ураз одвів свій зосереджений погляд від моря і допитливо подивився в очі Стівенові.

— Моя тітка вважає, що ти вбив свою матір, — сказав він. — І тому вона не хоче, щоб я з тобою знався будь-яким чином.

— Хтось її та вбив, — похмуро відмовив Стівен {8} 8 (7) Ти вбив свою матір. — Хтось її та вбив, — …відмовив Стівен. — Джойс писав у листі до Нори 29 серпня 1904: «Мою матір убили мало-помалу погане поводження мого батька, роки постійних злигоднів та відвертий цинізм моєї поведінки». .

— Невже ти, бісової віри Кінчику, не міг стати навколішки, коли просить твоя умируща мати? — дорікнув Красень Мулліган. — Я теж гіпербореєць {9} 9 (7) Я теж гіпербореєць . — Гіперборейці, в первісному розумінні, народ, що, за грецькою міфологією, мешкав «за межами Борея», північного вітру. Але Мулліган уживає цей термін у ніцшеанському розумінні як «надлюдину», що вивищується понад традиційну християнську мораль. , такий самий, як і ти. Та подумати тільки: твоя мати, конаючи, благає тебе стати навколішки {10} 10 (7) Мати… благає тебе стати навколішки . — Як Стівен відмовився стати на коліна й помолитися з родиною в смертний час матері, так було і з автором у його житті, хоча Мей Меррі, Джойсова мати, була перед смертю непритомна й нічого не просила. і помолитися за неї. А ти відмовляєшся. От же є в тобі щось лиховісне…

Він урвав мову і ще раз злегка намилив іншу щоку. Губи його вигнулися у поблажливій посмішці.

— Але який чудовий лицедій, — промимрив він сам до себе. — Кінчик — найчудовіший з усіх лицедіїв.