— Сподіваюся, містер Дедал і далі розроблятиме свою теорію, поставивши собі метою просвітити наш загал. І нам слід неодмінно згадати ще одного ірландського коментатора, містера Джорджа Бернарда Шоу. А також нам не слід забувати містера Френка Гарріса. Його статті про Шекспіра в « Сетердей рев’ю » були просто блискучі. Цікаво, що він теж звертає нашу увагу на невдатні стосунки поета з смаглявою леді сонетів {422} 422 (186) Смаглява леді сонетів — героїня сонетів Шекспіра й назва п’єси Б. Шоу (1910).
. Його щасливим суперником став Вільям Герберт, граф Пемброк. Тож гадаю, якщо навіть поета й зневажили, таку зневагу слід би злагоджувати з… як би краще сказати?.. з нашим розумінням того, що хай би його й не було.
Задоволений сказаним він закінчив сентенцію і покірно виставив свою голову, що скидалася на яйце гагари, наче приз переможцеві у диспуті.
Коли настане час йому взяти святий шлюб, то чи не так він звертатиметься до супружниці своєї: Уповаю на тебе, що зробиш мене причастником твоєї радости . Га?
— Можливо, й слід, — погодився Стівен. — У Ґете є один вислів, який містер Меджі полюбляє цитувати. Не жадай того, що тебе вабить замолоду, бо коли поживеш, то матимеш його надміру. Чому він посилає до особи, відомої як buonaroba [123] Шелихвістка (іт.).
, в затоку, де якір кидали ще й інші судна, до фрейліни зі скандальною репутацією, здобутою ще тоді, коли вона була дівчиною, посилає лордика, щоб той позалицявся до неї навзамін за нього. Адже він сам був уже лордом у літературі {423} 423 (187) Лорд у літературі — вираз Теннісона у вірші «До Вергілія» (1882).
, володарем у царині слова, став справжнім джентльменом, написав « Ромео і Джульєту ». Чому ж? Тому що віра в свої сили була дочасно розхитана. Передовсім він осоромився на пшеничній ниві (мабуть, правильніше на житній), і відтоді йому вже ніколи не почутися переможцем і не здобути перемоги у грі, в якій від сміху до потіхи в ліжку один короткий крок. Удати з себе бувалого Дон Жуана теж не поможе. Коли чоловікові пороблено, то тепер роби йому, що завгодно, а того, що було колись, уже назад не переробиш. Ікло вепра вразило його там {424} 424 (187) Ікло вепра вразило його … — натяк на Адоніса («Венера й Адоніс»), ураженого вепрячим іклом, і на подібну пригоду Улісса («Одіссея», XIX, 393).
, де спливає кров’ю кохання. Якщо норовливиця й подолана, у неї ще лишається невидима зброя жінки. У його словах я відчуваю, як плоть наче батогом жене його до нової пристрасти, ще чорнішої, аніж перша, бо затемняє навіть його розуміння самого себе. Його чекає подібна доля, й обидва шаленства з’єднаються в єдиному нурті.
Вони слухають. І я заливаю їм у їхні вуха.
— Його душа була ще й доти смертельно вражена, бо у вухо сплячому влили отруту. А ті, кого позбавили життя уві сні, не можуть знати, яким чином це сподіяно, якщо Творець не ознайомить їхні душі в наступному житті з обставинами їхнього скону. Позаяк же привид короля Гамлета знав і про отруєння, і про звіра з двома спинами, який спричинив це, то, певна річ, він дізнався про них з волі Творця свого. Ось чому його орація (його суха кострубата англійська мова) постійно стирчить кудись не в той бік, кудись навпаки. Ґвалтівник і зґвалтована, те, що він бажав би і чого не бажав би, простують поряд із ним від перс Лукреції барви слонокости у синіх прожилках до оголених перс Імогени {425} 425 (187) Перса Імогени — «Цимбелін», І, 2.
, а на них родимка і крапки навкруг червоні. Він повертається, втомлений від усього того, що витворив і нагромадив, аби сховатися від себе самого, старий пес, який зализує давню рану. Та його втрати — це його набуток, відтак він простує до вічности, залишаючись самим собою, не збагачений ані мудрістю, якої сам набув, ні законами, які сам собі запровадив. Його забороло підняте. Він привид нині, тепер він тінь, він вітер у скелях Ельсинора, або як собі хочете, голос моря, голос чутний тільки серцем того, хто є сутністю його тіні, сином, єдиносутнім батькові.
— Амінь! — пролунав вигук із порога.
Ось ти знайшов мене, вороже мій!
Антракт .
Видовжена пика і кислий вираз, як у благочинного. Красень Мулліган у строкатому блазенському вбранні зайшов у кімнату, стрінутий вітальними усмішками присутніх. Моя телеграма.
— Якщо не помиляюся, ти тут завів балачку про газоподібне хребетне, — звернувся він до Стівена.
У своїй ясножовтій камізельці він гойно вітав усіх, вимахуючи панамою, як циркач чарівничою паличкою.
Читать дальше