Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

Вони поглянули на чоловіка, що сидів за третім столиком. У нього було дивне обличчя, яке нагадувало збільшену мордочку скривдженої лисиці чи тхора; рябе від віспин і плям, воно скидалося на поверхню Місяця, який розглядають у поганенький телескоп; полковник подумав, що чоловік цей схожий на Геббельса, якби у гера Геббельса загорівся літак і він не зміг вчасно вискочити.

Над обличчям, яке безперестану оглядало все довкола, немовби досить тобі уважно до чогось придивитись і розпитати як слід — і зразу знатимеш все про всіх, стирчало якесь ніби не людське чорне волосся. Так наче цього чоловіка скальпували, а потім знов приклеїли йому волосся. «Цікавий тип,— подумав полковник.— Невже він мій співвітчизник? Мабуть, що так».

Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із «Журналу для жінок», думав полковник. «Журнал для жінок» регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. «Чудовий журнал,— думав він,— статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.

Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м'ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим»,— подумав полковник.

До них підійшов Етторе,— його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,— і полковник спитав:

— Що це за інтелектуал?

Етторе знизав плечима.

Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. «Неначе він постарів і забув змінити парик,— подумав полковник.— Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували «Götterdämmerung» [28] Götterdämmerung — «Загибель богів» (нім.). . «Komm süsser Tod» [29] Komm süsser Tod — «Прийди, солодка смерть» (нім.) — хорал Баха. — подумав він. — Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod».

— Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?

— Ні,— відказала дівчина.— Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.

— Та я ж не нападаюсь на Баха.

— Знаю.

— От тобі й на! — сказав полковник.— Таж, по суті, Бах був нашим союзником: Як і ти,— додав він.

— А на мене нащо нападатись?

— Доню, — сказав полковник, — коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?

— Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.

— Гаразд. Я теж затямив.

— Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?

— Весь час.

— Ні, скажи правду.

— Весь час. Це правда.

— Ти думаєш, усім так тяжко?

— Не знаю, — сказав полковник. — Звідки мені знати?

— Сподіваюся, що тільки нам з тобою так тяжко. Я ніколи не думала, що буде так тяжко.

— А тепер думаєш?

— Так,— сказала дівчина.— Тепер, і назавжди, і на віки вічні. Я правильно сказала?

— Досить і самого «тепер». Етторе, скажіть, отой тип з розумним обличчям, що коло нього сидить така мила жінка, — він теж живе у «Грітті»?

— Ні,— відповів Етторе. — Він живе поруч, а до нас іноді приходить обідати.

— Чудово,— сказав полковник.— Буде на кого дивитись, коли нападе нудьга. А хто ця жінка? Його дружина? Мати? Дочка?

— На жаль, не знаю,— відказав Етторе.— Ми не звертали на нього уваги. Він не викликав у нас ні любові, ні ненависті, ні страху, ні підозри. А він справді вас цікавить? Я можу розпитати Чіпріані.

— Даймо йому спокій,— сказала дівчина.— Ти ж так, здається, кажеш?

— Гаразд,— відповів полковник.

— У нас так мало часу, Річарде, нащо марнувати на нього час?

— Я дивився на нього, як на картину Гойї. Людські обличчя — це справжні картини.

— Дивись краще на мене, а я на тебе. А цьому чоловікові даймо спокій, добре? Він тут нікому не заважає.

— Хочеш, я дивитимусь на тебе, а ти на мене не дивися.

— Ні,— сказала вона. — Так нечесно. Я ж мушу запам'ятати твоє обличчя на цілий тиждень.

— Ну, а що ж тоді мені робити? — запитав її полковник.

До них знову підійшов Етторе — це був запеклий змовник; він швиденько, як справжній венеціанець, рознюхав усе і доповів:

— В тому готелі працює один мій товариш, тож він говорить, що цей чолов'яга випиває три-чотири чарки віскі, а потім сідає і пише щось мало не цілу ніч.