— Ще б пак,— відповів йому в тон Андреа. — Я ніколи не почував себе ліпше. Та, й у вас чудовий вигляд.
— Дякую. Ми, дужі тілом, посядемо землю.
— Непогана думка! Я не від того, щоб посісти хоч клапоть землі.
— Не скигліть! Метрів зо два землі вам завжди дадуть.
— А мені треба два із гаком, старий безбожнику! — сказав Андреа.— Ну як ви там, усе ще тягнете військове ярмо?
— Тягну, та не дуже надсаджуюсь, — відказав полковник. — Оце приїхав постріляти качок у Сан-Релахо.
— Знаю. Альваріто вас шукав. Просив переказати, що він іще вернеться.
— Гаразд. А ваша чарівна дружина і діти здорові?
— Здоровісінькі. I просили переказати вітання, якщо я побачуся з вами. Вони тепер у Римі. Он іде ваша дівчина. Чи, може, одна з ваших дівчат.
Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі; вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.
— Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?
— Гарна.
Тут увійшла вона — у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.
— Привіт, диво моє дивне,— сказав полковник.
— Привіт! — відказала вона.— А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.
Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.
— Чао, Андреа, — привіталася дівчина. — Як живе Емілія й діти?
— Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.
— Вибачте, будь ласка, — сказала вона, почервонівши.— Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?
— Так,— сказав Андреа. — Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.
— А хто він?
— Шотландське віскі з содовою.
— Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, — звернулась вона до полковника.— А ти не будеш мене дражнити, правда?
— Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.
— А ви ще мені не набридли,— сказав полковник. — Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?
— Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.
— Я ніколи не гніваюсь.
— А ви з нами вип'єте, Андреа?
— Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.
— До побачення, caro! [26] Caro — Любий (іт.).
Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.
— Чао, Рікардо, — сказав Андреа. Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спицою, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип'єш зайвого, і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається.— Етторе, — сказав він, — запишіть цю дрібничку на мій рахунок.
Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.
За столиком у кутку Рената спитала:
— Тобі не здається, що ми його образили?
— Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.
— Андреа дуже милий. I ти теж дуже милий.
— Офіціанте! — гукнув полковник, а потім спитав: — Тобі також сухого мартіні?
— Так. Будь ласка, — сказала вона.
— Два дуже сухих мартіні «Монтгомері».
Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:
— Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.
— Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.
— Скільки тобі років?
— Скоро дев'ятнадцять. А що?
— I ти ще не знаєш, що це означає?
— Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від'їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.
— Будемо веселитися,— сказав полковник. — I ні про що не думати.
— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.
— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — I пам'ятай: ніяких «будьмо»!
— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».
— Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.
— Хочу, — сказала вона.
Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.
— Що ти без мене робила?
— Нічого. Чекала початку занять.
— А де ти будеш учитися?
— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.
Читать дальше