Гемінґвей Ернест - Прощавай, зброє

— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.

— Кінця не буде. Війна не має кінця.

— Ні, має.

Пассіні похитав головою.

— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!

— З вас добрячий промовець.

— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.

— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.

— А вони ще й наживають на ній гроші.

— Не всі,— сказав Пассіні.— Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.

— Ну, годі вже, — сказав Маньєра. — Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта.

— Йому подобається, — сказав Пассіні.— Нам треба навернути його до нашої віри.

— А поки що нам треба припнути язики,— не вгавав Маньєра.

— Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? — запитав Гавуцці.

— Піду дізнаюся, — відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.

— Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох.

— Коли хочете, ходім зі мною,— сказав я.— Там побачимо.

Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.

Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев'язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля, і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені, що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене.

Майор підвівся від телефону.

— Зараз почнеться, — сказав він.— Таки о тій годині, що призначено перше.

Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша, а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл.

— «Савойя», — сказав майор.

— А як з харчем, майоре? — запитав я.

Він не почув мене. Я запитав знову.

— Ще не привезли.

У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух — і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі.

— А чи нема тут у вас чогось попоїсти?

— Є трохи макаронів,— відказав майор.

— Дайте, що можете.

Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому закутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.

— А сиру нема?

Майор нездоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.

— Дякую, — мовив я.

— Ви б не витикалися зараз.

Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини.

— Заносьте сюди, — сказав майор.— Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього?

Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев'язний пункт.

— Розріжте френч,— звелів майор.

Він уже тримав у руці пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі.

— А ви йдіть собі, — сказав майор тим двом санітарам.

— Ходім і ми, — мовив я до Гордіні.

— Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, кинув майор через плече.

— Люди хочуть їсти, — сказав я.

— Ну, як знаєте.

Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розпластались долі й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили.