Еріх Ремарк - Три товариші

— Вже нічого не поробиш, — сказав він. — А все ж треба спробувати штучне дихання. Подзвоніть негайно в поліцію і дайте мені ніж.

Гассе повісився на товстому плетеному шнурі з рожевого шовку. То був пояс від халата його дружини. Гассе натер його милом і досить спритно закріпив на гачку над вікном. Очевидно, він спершу став на підвіконня, а потім зісковзнув униз. Руки його скорчило судорогою, а на обличчя моторошно було й дивитись. Як не дивно, але в ту мить я звернув увагу, що Гассе був не в тому костюмі, що вранці. Тепер на ньому був його кращий костюм з камвольної шерсті. Він сам поголився і надів чисту білизну. На столі лежали в педантичному порядку його паспорт, ощадна книжка, чотири купюри по десять марок і трохи срібних монет. Поряд-два листи: один-дружині, другий — адресований поліції. Поряд з листом до дружини ще лежав срібний портсигар і його обручка.

Очевидно, Гассе давно обдумав усе і, перш ніж покінчити з собою, привів до порядку свої речі; кімната була прибрана, а коли ми огледілись як слід, то на комоді ще знайшли трохи грошей і записочку, в якій було вказано, що то — решта квартирної плати за цей місяць. Ці гроші він поклав окремо, ніби хотів цим сказати, що його смерть у цьому нічого не змінює.

Біля дверей почувся дзвоник, зайшли два чиновники в цивільному. Лікар, що тим часом перерізав шнур і звільнив мертве тіло, піднявся:

— Мертвий, — сказав він, — самогубство, безсумівно.

Чиновники нічого не відповіли. Зачинивши за собою двері, вони уважно оглянули всю кімнату. Потім вийняли з шухляди кілька листів і звірили почерк з тими листами, що лежали на столі. Молодший з них ствердно кивнув.

— Хтось із вас знає причину?

Я розповів, що знав. Він знову кивнув і записав мою адресу.

— Можна подзвонити, щоб його забрали звідси? — запитав лікар.

— Я вже замовив-машину з лікарні «Шаріте», — відповів молодший службовець. — Вона повинна скоро бути тут.

Ми чекали. В кімнаті було тихо. Лікар стояв навколішки на підлозі біля Гассе. Розстебнувши на ньому одяг, він то розтирав йому рушником груди, то робив штучне дихання. Лише чутно було, як з посвистом і хрипом втягувалось повітря в мертві легені і виходило назад.

— Це вже дванадцятий на цьому тижні, — промовив молодший чиновник.

— Все на тому ж грунті? — запитав я.

— Ні. Майже всі безробітні. Дві сім'ї цілком, одна з двома дітьми. Звичайно, отруїлися газом. Сім'ї майже завжди вдаються до такого способу.

Прийшли санітари з носилками. Фріда проскочила з ними в кімнату. Вона якось пожадливо впилася очима в жалюгідну постать Гассе. На обличчі в неї виступили червоні плями і піт.

— Що вам тут треба? — грубо спитав її старший чиновник.

Вона відступила назад.

— Але ж я повинна дати свідчення, — заїкаючись сказала вона.

— Геть звідси! — наказав чиновник.

Санітари прикрили Гассе і понесли. За ними вийшли обидва чиновники. Всі папери вони забрали з собою.

— Він відписав частину грошей на похорон, — сказав молодший. — Ми передамо їх за призначенням. Коли прийде його дружина, скажіть їй, будь ласка, щоб вона з'явилася до районного відділу кримінальної поліції. Він заповів їй свої гроші. Інші речі можна поки що залишити тут?

Пані Залевська кивнула:

— Кімнату однак не можна нікому здати.

— Гаразд.

Чиновник кивнув на прощання і пішов. Ми теж вийшли з кімнати. Орлов замкнув двері і віддав ключ пані Залевській.

— Бажано, щоб про все це якомога менше було балачок, — сказав я.

— Я теж такої думки, — приєдналась пані Залевська.

— Це стосується, насамперед, вас, Фрідо, — додав я.

Фріда ніби прокинулась від глибокої задуми. Її очі блищали. Вона нічого не відповіла.

— Якщо ви хоч одним словом обмовитесь фройляйн Гольман, — сказав я, — тоді ремствуйте на себе.

— Сама знаю, — зухвало відповіла вона. — Бідна жінка надто хвора для таких розмов.

У неї іскрилися очі. Я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса.

— Бідний Гассе, — зітхнула пані Залевська.

В коридорі було зовсім темно.

— Ви досить грубо поставилися до графа Орлова, — сказав я фінансовому чиновникові. — Чи некраще було б, з вашого боку, попросити вибачення у нього?

Старий вирячився на мене. Потім пихато заявив:

— Справжній німець вибачення не просить! І вже ні в якому разі у якогось там азіата! — і з гуркотом зачинив за собою двері своєї кімнати.

— Що сталося з цим нещасним філателістом? — здивовано запитав я. — Він же завжди був лагідний, як ягнятко.