— Він уже місяців зо два бігає на всі передвиборні збори, — почувся голос Георга з темряви.
— Ах, он як!
Орлов і Ерна Беніг уже розійшлися в свої кімнати.
Раптом пані Залевська почала плакати.
— Не сприймайте ви це собі так близько до серця, — сказав я. — Однак сльозами ви нічого не зміните.
— О, як це жахливо, — схлипувала вона. — Я мушу переселитися звідси, не переживу цього…
— Якось переживете, — заспокоював я. — Мені якось довелося бачити кілька сот таких трупів. Отруєних газом англійців. Я навіть і це пережив.
Я подав руку Георгу на прощання і пішов до кімнати. Там було темно. Перш ніж ввімкнути світло, я мимоволі поглянув на вікно. Потім прислухався до суміжної кімнати. Пат спала. Я підійшов до шафи, вийняв пляшку з коньяком і налив собі чарку. То був добрий коньяк, і добре було те, що він був у мене. Я поставив пляшку на стіл. Останній раз із неї пив Гассе. Я подумав про те, що краще було б не залишати його на самоті. Мене гнітила ця думка, але я не міг докоряти собі. Я так багато пережив на своєму віку, що знав: або за все, що б ти не робив, можна докоряти собі, або взагалі ні за що. Нещастя Гассе полягало в тому, що горе спіткало його в неділю. В робочий день він би пішов до своєї контори і, можливо, все б переборов у собі.
Я випив ще чарку коньяку. Думати далі про це було безглуздо. Як знати, що у нас самих ще було попереду. Ми іноді оплакуємо людину, не знаючи того, що колись, може, назвемо її щасливою. Наперед нічого не можна знати напевне.
Почувши, що Пат повернулася в ліжку, я пішов до неї. Вона ніби винувато дивилась на мене.
— І що це зі мною робиться, Роббі! — сказала вона. — Я знов так міцно спала.
— Але ж це добре, — відповів я.
— Ні, — вона сперлася на лікоть. — Я не хочу спати так багато.
— Чому ні? Мені іноді хотілося б проспати наступні років п'ятдесят.
— Але при тому ти не хотів би постаріти на п'ятдесят років!
— Цього сказати не можу. Відповідь на таке питання можна дати лише потім, коли прокинешся…
— Ти чогось сумуєш? — запитала вона.
— Ні, — відповів я. — Навпаки. Я саме вирішив, що ми зараз одягнемось і підемо десь поїмо на славу. Візьмемо все, що ти любиш поїсти. А до того ж і трохи нап'ємося.
— Чудово, — сказала вона. — Це теж буде частиною нашого великого банкрутства?
— Так, — сказав я, — і це теж.
Якось в середині жовтня Жафе покликав мене до себе. Було десять годин ранку, але так пасмурно, що в клініці ще горіло електричне світло Змішуючись із туманним світанком знадвору, воно якось блякло, хоробливо освітлювало приміщення.
Жафе сидів сам один у своєму великому кабінеті. Коли я зайшов, він підняв свою лису, блискучу голову і похмуро кивнув у бік великого вікна, в яке періщив дощ.
— Що ви скажете про цю кляту погоду?
Я здвигнув плечима:
— Будемо сподіватися, що скоро перестане…
— Тепер уже не перестане.
Він мовчки поглянув на мене. Потім узяв олівець, оглянув його знічев'я, постукав ним по столу і знову поклав на місце.
— Я здогадуюсь, навіщо ви покликали мене, — сказав я.
Жафе щось промурмотів.
Почекавши секунду, я знову сказав:
— Мабуть, Пат скоро повинна їхати?…
— Так…
Жафе роздратовано дивився поперед себе.
— Я розраховував на кінець жовтня. Але при такій погоді… — Він взяв у руки срібний олівець.
Під поривом вітру дощ зливою заперіщив у шибки. Це звучало так, ніби десь далеко стукотів кулемет.
— Коли, на вашу думку, їй треба вирушати? — запитав я.
Він раптом глянув знизу вверх прямо мені в очі і сказав:
— Завтра.
На якусь мить я ніби втратив грунт під ногами. Повітря, мов вата, прилипло до моїх легенів. Потім остовпіння пройшло, і я спитав якомога спокійніше, хоч мій голос ніби долинав здалеку, наче питав хтось інший:
— А що, так раптом ій значно погіршало?
Жафе енергійно похитав головою і встав.
— Якби це було так, вона взагалі не могла б виїхати, — люб'язно пояснив він. — Просто їй краще їхати
зараз. При такій погоді кожен день зволікання небезпечний. Простуда і таке інше…
Він взяв із стола кілька листів.
— Я вже все підготував. Вам лишається тільки їхати. Головного лікаря санаторію я знаю ще з студентських літ. Він дуже здібний лікар. Я його про все докладно поінформував.
Жафе передав мені листи. Я взяв їх, але не сховав до кишені. Він подивився на мене, потім зупинився передо мною і поклав руку мені на плече. Рука була легка, як пташине крило, я навіть не відчував її на собі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу