Еріх Ремарк - Три товариші

Пат засміялася:

— Дякую, любий, — сказала вона і поцілувала мене серед вулиці. — А тепер твоя черга. — Вона зупинилась перед магазином готового чоловічого одягу: — Бачиш он той фрак? Він потрібен тобі до норки. І он той циліндр матимеш ти. Цікаво, який би ти був у циліндрі?

— Як сажотрус. — Я дивився на фрак. Він лежав на вітрині, обтягнутій сірим бархатом. Потім уважніше поглянув усередину. То був той самий магазин, в якому я навесні купив собі галстук, а потім уперше був разом з Пат і напився до зеленого змія. Мені раптом здавило щось у горлі, я навіть не знав, чому. Весною… Тоді я ще нічогісінько не знав про все це…

Я взяв тоненьку руку Пат і на секунду притулив її до своєї щоки.

— Тобі потрібно ще дещо, — сказав потім. — Така норка сама собою — як автомобіль без мотора. Двоє-троє вечірніх платтів…

— Вечірні плаття, — повторила вона і зупинилась перед широкою вітриною. — Вечірні плаття, це дійсно так — від них мені важче буде відмовитися…

Ми вибрали троє чудових платтів. Я бачив, як від цієї гри Пат жвавішала. Вона захопилася, бо вечірні туалети були її уподобанням. Слідом за тим ми вибрали всі потрібні речі для вечірнього туалету, і Пат дедалі жвавішала. Її очі блищали. Я стояв поруч, слухав її, сміявся і думав: яке нещастя кохати жінку і бути бідним.

— Ходім, — нарешті сказав я з відтінком якоїсь розпачливої веселості, — якщо вже щось почато, треба доводити його до кінця! — І повів її до ювелірного магазина. — Он той смарагдовий браслет! До нього ще оті обидва персні й сережки! Не хочу слухати ніяких заперечень. Смарагдова зелень найбільше личить тобі.

— Коли так, ти одержиш отой платиновий годинник і перлини до сорочки.

— А ти — весь магазин! На щось менше я тепер не буду розмінюватись…

Вона засміялась і, жадібно дихаючи, прихилилась до мене.

— Досить, любий, досить! Тепер нам лишилося тільки купити кілька чемоданів і зайти до бюро подорожей, а потім спакуватися і — в путь-дорогу, якомога далі від цього міста, цієї осені і цього дощу.

«Так, — подумав я, — боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!»

— Але ж куди? — запитав я. — До Єгипту? Чи ще далі? До Індії чи в Китай?

— На сонце, мій любий, куди-небудь, але на сонце, на південь, до тепла. Туди, де пальмові алеї і скелі, де білі житла і агави. Але, може, і там бувають дощі. Мабуть, дощі бувають всюди.

— Тоді ми поїдемо далі й далі, — сказав я, — поки знайдемо землю, де немає дощів. На тропіки, до південних морів.

Ми стояли перед яскраво освітленими вітринами бюро подорожей по маршруту Гамбург-Америка. Посередині була виставлена модель пароплава. Він плив по блакитних паперових хвилях, а далі, в глибині вітрини, велично височіло збільшене фото хмарочосів Мангеттена. У вікнах висіли великі різнокольорові географічні карти з накресленими червоним маршрутами подорожей.

— В Америку ми теж поїдемо, — сказала Пат. — В Кентуккі і Техас, в Нью-Йорк, Сан-Франциско і на Гаваї. А потім далі — по Південній Америці. Через Мехіко, Панамський канал до Буенос-Айреса. А потім через Ріо-де-Женейро назад…

— Так…

Вона дивилася на мене променистими очима.

— Я ще не був там, — признався я. — Тоді я тобі все набрехав…

— Я знаю… — відповіла вона.

— Знаєш?

— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Я ще тоді знала.

— Тоді я був просто-божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й наговорив сім мішків гречаної вовни.

— А сьогодні?

— Сьогодні ще більше, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині: — Прокляте життя! Як жаль, що ми не можемо поїхати на ньому!

Пат посміхаючись поклала свою руку в мою.

— Ех, любий, і чому ми не багаті? Ми так чудово скористалися б із свого багатства! Але ж є так багато заможних людей, які нічого кращого не знають, як лише день у день ходити до своїх контор чи банків.

— Тому-то вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.

— Я теж так думаю. Ми, напевно, десь би втратили своє багатство.

— А може, боячись втратити його, не зуміли б скористатися з нього. В наш час бути багатим — не що інше, як спеціальність. Та ще й далеко не проста.

— Бідні багатії! — зауважила Пат. — Мабуть, буде краще, коли ми лише уявимо собі, ніби вже були багатими і все знову втратили. Просто ти тиждень тому збанкрутував і мусив продати все: наш особняк, мої дорогоцінні прикраси і свої автомашини. Що ти скажеш на це?

— Це навіть більш співзвучно нашому часу, ніж бути багатим, — відповів я.