Еріх Ремарк - Три товариші

Ми зайшли до музею. Я гадав, ми будемо там мало не єдині відвідувачі, але, на моє здивування, людей було досить-таки багато. Я спитав служителя, що сталося.

— Нічого, — відповів він, — завжди так буває, коли вхід вільний.

— От бачиш, — сказала Пат. — Є ще багато людей, які цікавляться такими речами.

Служитель зсунув кашкета назад.

— Це не зовсім так, мадам. Тут майже всі — безробітні. Вони приходять не заради мистецтва, а лише тому, що їм зайнятися нічим. А тут принаймні хоч є на що подивитись.

— Таке пояснення мені більш зрозуміле, — зауважив я.

— Це ще що! — відповів служитель. — Ви б прийшли колись узимку! Тут їх буде, як оселедців у бочонку. Приходять грітися.

Ми пішли до зали, де висіли килими. Це було трохи віддалене приміщення. Там було тихо. Крізь високі вікна можна було виглянути в сад, а там стояв велетенський платан. Він увесь був жовтий, і від нього світло в залі теж набрало м'якого жовтого кольору.

Килими були дуже гарні. Серед них — два з зображенням звірів, виготовлені в шістнадцятому столітті, кілька ісфаганських і декілька шовкових лососевого кольору польських килимів, обрамлених смарагдовими, бордюрами. Час і сонце надали їх забарвленню відтінку мідної зелені, і вони мали вигляд великих, казкових пастельних картин. Вони надавали приміщенню характеру позачасовості і такої гармонії, якої ніколи не могли б створити картини. Вікно з осіннім платановим листом і перлисто-сірим небом за ним становило частину загальної картини, ніби воно теж було старим килимом.

Помилувавшись кілька хвилин на килими, ми повернулися назад, до інших залів музею. Тим часом туди прийшло ще більше людей, і тепер уже ясно видно було, що вони здебільшого потрапили в музей випадково. Бліді обличчя, поношені костюми… Заклавши руки за спину, люди навіть трохи боязко блукали по залах. А їхні очі мали зовсім інший вигляд, ніж оті картини ренесансу або мовчазні мармурові статуї античного світу. Багато хто сидів на червоних, м'яких лавах, розставлених попід стінами. Вони сиділи стомлені і в таких позах, ніби готові були одразу ж піднятися, якби хтось підійшов, щоб прогнати їх. Ясно, що м'які лави були для них чимось таким, що важко й зрозуміти, чому за відпочинок на них не беруть грошей. Вони звикли до того, що їм нічого не давали задарма.

У всіх тих залах було незвичайно тихо; незважаючи на таку масу відвідувачів, ніхто не промовив жодного слова… і все ж мені здавалося, ніби передо мною розгортається страшенна боротьба… безмовна боротьба людей, які, хоча й принижені, все ж не хотіли здаватися. Їх виштовхнули із сфери їхньої праці, їхніх прагнень, їхнього покликання — і тепер вони прийшли в тиху обитель мистецтва, щоб не піддатися розпачу, не заклякнути. Вони думали про хліб щоденний, завжди лише про хліб і роботу; але прийшли сюди, щоб на кілька годин втекти від своїх дум — і тут, серед світлих погрудь римлян і вічної краси білих статуй грецьких жінок, вони блукали, волочачи ноги, опустивши плечі, як люди, у яких уже немає ніякої мети… Який разючий контраст, яка розпачлива картина того, що людство досягло за тисячоліття і чого воно не змогло досягти: досягло вершин невмирущого мистецтва, але не змогло забезпечити навіть доволі хліба для кожного зокрема.

Пополудні ми пішли в кіно. Коли вийшли звідти, небо вже прояснилося. Воно було ніжнозелене й чисте-чисте. На вулиці і в крамницях уже горіло світло. Ми, не поспішаючи, йшли додому і по дорозі розглядали вітрини.

Перед яскраво освітленим дзеркальним склом великого магазина «Хутра» я зупинився. Вечорами вже було холоднувато, і у вітринах виставили великі в'язки чорнобурок і теплі зимові пальта. Я глянув на Пат; вона все ще була в короткій хутряній шубці і взагалі зодягнена не по сезону легко.

— Якби я був героєм із кінофільму, то зразу зайшов би і вибрав тобі шубу, — сказав я.

Вона посміхнулась:

— А яку ж?

— Он ту, — показав я на шубу, що була на вигляд найтепліша.

Пат засміялась:

— У тебе добрий смак, Роббі. Це дуже красива, канадська норка.

— А ти б хотіла мати її?

Вона глянула на мене:

— А ти уявляєш, скільки може коштувати така шуба, любий мій?

— Ні, — відповів я. — Та й не хочу знати. Я краще буду думати, ніби можу подарувати тобі, що захочу. Чому інші люди можуть думати про це, а я ні?

Вона пильно поглянула на мене:

— Але ж я не хочу мати такої шуби, Роббі.

— Ну то й що ж, — відповів я. — Однак ти одержиш її. Більше ні слова про це. Завтра ми за нею пошлемо…