Еріх Ремарк - Три товариші

— Не в тому справа, — заперечив я. — Тільки це ж безнадійно. Куди б же ми тоді поїхали? Та й вона в цей час навряд чи буде на вулиці.

— Не знаю, — сказав він знову так само тихо. — Я лише думаю, що її можна знайти…

Фріда пройшла назад з порожнім підносом.

— Мені пора йти, — сказав я, — а ви, я певен, даремно турбуєтесь так. І все ж я охоче зробив би вам послугу, але фройляйн Гольман скоро має їхати звідси, і мені дуже хотілося б ще сьогодні побути з нею разом. Можливо, це остання неділя, коли вона тут. Адже вам зрозуміло це?

Гассе кивнув головою.

Мені жаль було його, нещасного, але не терпілося скоріше повернутися до Пат.

— Якщо ви все ж хочете зараз поїхати, внизу можна взяти таксі, — продовжував я, — тільки я не раджу вам цього. Краще почекайте ще трохи, тоді я зможу подзвонити своєму другові Ленцу і він поїде з вами шукати.

У мене було таке враження, що він мене зовсім не слухав, бо раптом спитав:

— Ви її сьогодні вранці не бачили?

— Ні, — відповів я. — Інакше я б вам давно про це сказав.

Він знову кивнув і, не сказавши ні слова, пішов, наче прибитий, до своєї кімнати.

Пат уже побувала в мене і знайшла троянди. Коли я ввійшов до неї, вона засміялась:

— Роббі, — сказала вона, — я ж сама досить простодушна. Тільки Фріда роз'яснила мені, що тут без крадіжки не обійшлося — свіжі троянди у неділю вранці та ще й в таку пору року! Вона також пояснила мені, що цей сорт у квітникарів нашого району не продається.

— Думай, що хочеш, — відповів я. — Важливо те, що вони приносять радість.

— Тепер ще більше, ніж звичайно, мій любий. Адже ти ризикував, добуваючи їх!

— Ото, та ще,й як ризикував! — Я подумав про пастора. — Але чого це ти так рано вже на ногах?

— Не могла більше спати. До того ж мені приснився сон. Неприємний сон.

Я уважно поглянув на неї. Вигляд у неї був стомлений, під очима — синці.

— Що це тобі стали снитися всякі дурниці? — сказав я. — Досі я гадав, що це властиво лише мені.

Вона похитала головою.

— Ти звернув увагу, що надворі вже осінь?

— У нас ця пора зветься бабиним літом, — заперечив я. — Ще-бо й троянди цвітуть. Іде дощ — от і все, що я бачу.

— Іде дощ, — повторила вона. — Надто вже довго йде дощ, мій любий. Іноді, коли я прокидаюсь уночі, мені здається, що я вже похована під цим нескінченним дощем.

— А ти приходь до мене вночі, — сказав я. — Тоді подібні думки не будуть лізти тобі в голову. Більш того, коли надворі така темрява і йде дощ, дуже приємно бути разом.

— А, мабуть, так, — відповіла вона, пригорнувшись до мене.

— А я люблю, коли в неділю йде дощ, — сказав я. — Тоді краще відчуваєш, як добре живеться. Ми вкупі, у нас тепла, затишна кімната, а попереду — вільний день. По-моєму, це вже не абищо.

Її обличчя прояснилось.

— Це правда: як хороше ми живем! Адже так?

— Я вважаю, що ми просто щасливі. Як подумаю, як жив раніше-боже ж ти мій! Ніколи навіть не думав, що колись отак добре заживу.

— Як хороше, коли ти отак говориш. Я одразу проймаюсь вірою. Ти частіше говори так.

— А хіба я недосидь часто говорю про це?

— Ні.

— Може й так, — сказав я. — Мені здається, що я не вмію бути ніжним. Не знаю чому, але просто не можу. А між тим, мені б цього дуже хотілось.

— Для тебе це не обов'язково, мій любий, я тебе розумію і так. Лише іноді все ж хочеться почути ніжне слово від тебе.

— Тепер я завжди так буду говорити з тобою. Навіть якщо сам собі здаватимусь безглуздим.

— Ах, що ти — безглуздим, — відповіла вона. — В коханні немає нічого безглуздого.

— Слава богу, немає, — погодився я. — Інакше було б просто жахливо подумати, на що ти схожий…

Ми поснідали разом, потім Пат знову лягла в ліжко. Так їй прописав Жафе.

— Ти лишишся тут? — запитала вона з-під ковдри.

— Якщо ти цього хочеш, — відповів я.

— Я б то хотіла, але й тебе не хочу неволити…

Я сів біля її ліжка.

— Я не те хотів сказати. Пригадую, що раніше ти не любила, щоб тебе хтось бачив, коли ти спиш.

— Раніше — так… а тепер іноді боюсь самотності…

— Колись так було й мені, — сказав я. — В госпіталі, після операції. Я тоді боявся спати вночі. Цілу ніч не спав і читав або думав про що-небудь і, лише коли розвиднялось, засинав. Але це пройде.

Вона поклала голову мені на руку.

— Страшно, що можеш не повернутися назад, Роббі…

— Це так, — сказав я, — але ж насправді повертаєшся, і все минає. Це видно хоч на моєму прикладі. Завжди повертаєшся назад; хоча не зовсім на те саме місце.

— Ото ж бо й є. — відповіла вона трохи сонно; у неї вже злипалися повіки. — І цього я теж боюсь. Але ти будеш дивитися за мною, правда?