Еріх Ремарк - Три товариші

— Ні, — поквапно відказав я, притискуючи руку до плаща.

Він щиросердо дивився на мене своїми ясними очима, дошукуючись відповіді на моєму обличчі. Мабуть, чекав, що я скажу йому, про що йде мова. Але мені в ту мить нічого підхожого не спало на думку та й на душі було таке відчуття, що мені не слід брехати більше, ніж це необхідно. Тому я промовчав.

— То я помолюся, щоб бог допоміг невідомому в його нужді, — зрештою сказав він.

— Добре, — відповів я, — якщо ваша воля. А я вже буду вдячний вам за це.

Пастор застережливо підняв руку, посміхаючись:

— Вам нема чого дякувати мені. Всі ми в руці божій. — Він ще мить дивився на мене, трохи навкіс схиливши голову, і мені здалося, ніби на його обличчі промайнула тінь підозріння. — Ви лише віруйте, — додав він. — Отець небесний допоможе. Він завжди допомагає, навіть якщо іноді ми й не розуміємо цього. — Потім кивнув мені й пішов геть.

Я дивився йому вслід, аж поки не почув, як за ним грюкнули двері. «Еге ж, — подумав я, — коли б це було так просто! Він допоможе, він завжди допомагає! Але чи допоміг він Бернгарду Візе, коли той «божкав», лежачи в Гаутольстерському лісі з простріленим животом? Або Катчинському, що поліг у Гандземе, лишивши хвору дружину з дитям, якого ще й не бачив? Чи допоміг він Мюллеру, Леєру, Кеммеріху або маленькому Фрідману, Юргенсу, Бергеру і мільйонам інших? Достобіса — занадто багато пролилося крові на світі, щоб вірувати в отця небесного!»

Завізши додому квіти, я відвів машину в майстерню і повернувся додому. З кухні вже пахло свіжозавареною кавою й чути було, як вешталася Фріда. Якось дивно, — але запах кави завжди підбадьорював мене. Це мені було знайоме ще з війни: людину ніколи не втішали значні речі, а завжди лише дрібні, буденні.

Тільки-но я зачинив за собою коридорні двері, як вискочив з кімнати Гассе. Обличчя в нього було жовте, спухле, очі червоні від безсоння, а сам він мав такий вигляд, ніби спав у костюмі. Уздрівши мене, він надломлено зупинився. Його обличчя виказувало незвичайне розчарування.

— Ах так, це ви… — промимрив він.

Я здивовано глянув на нього:

— А ви так рано вже когось чекаєте?

— Так, — беззвучно відповів Гассе, — дружину. Вона ще й досі не приходила додому. Ви ніде не бачили її?

Я похитав головою:

— Я виходив усього на годину.

Він кивнув:

— Я лише думав… адже могло бути, що ви й побачили її.

Я знизав плечима:

— Очевидно, вона прийде трохи пізніше. Вона не дзвонила вам?

Гассе трохи ніяково дивився на мене:

— Вона вчора ввечері пішла до своїх знайомих.

Я точно не знаю, де вони й живуть.

— А прізвище знаєте? Тоді можна хоч у довідковому бюро спитати.

— Я вже пробував. Там такого прізвища не знайшли. — Погляд у нього був, як у побитого собаки. — Вона завжди таїлась від мене з своїми знайомими, а коли я одного разу спитав, раптом розгнівалась. Я й рукою махнув. Радий був, що в неї завелося хоч яке-небудь товариство. Вона завжди дорікала мені, ніби я хотів позбавити її і такої втіхи.

— Може, вона ще прийде, — сказав я. — Я навіть певен, що скоро прийде. Ви не дзвонили — на всякий випадок — на пункти швидкої допомоги або в поліцію?

Він похнюпився:

— Всюди дзвонив. Ніде нічого не знають.

— Ну, коли так, — заспокоював я його, — то вам зовсім нема чого хвилюватися. Може, вона ввечері почувала себе не зовсім добре і лишилася на ніч. Таке нерідко буває. Можливо, вона за годину-дві буде знову тут.

— Ви гадаєте?

Двері кухні розчинилися, і звідти вийшла Фріда з підносом.

— Для кого це? — запитав я.

— Для фройляйн Гольман, — відповіла вона, трохи роздратована моїм втручанням.

— А хіба вона вже встала?

— Мабуть, що так, — відповіла Фріда, наїжачившись, — інакше б не просила снідати!

— Хай вас бог благословить, Фрідо, — мовив я. — Іноді вранці говорити з вами — просто втіха. Чи не могли б ви перебороти себе і зразу ж приготувати каву і мені?

Вона щось буркнула й, зневажливо похитуючи задом, пішла по коридору. Це вона вміла. Вона була єдиною серед людей і тварин, у кого я спостерігав щось подібне так виразно.

Гассе все ще стояв. Коли я знову обернувся до нього і побачив його мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.

— Я певен, за годину-дві скінчаться ваші турботи, — сказав я, подаючи йому руку.

Він не взяв руки, а якось дивно дивився на мене.

— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.

— Але ж ви не знаєте, де вона.

— Може, все ж таки пошукати б її, — повторив він. — Якби ми взяли вашу машину… я, звичайно, за все заплачу вам, — поспішив запевнити він.