Іван Котляревський - ЕНЕїДА

Ми все в Латинові уста

Внесем, дрібнесенько розкажем

І щиро, щиро те докажем,

Що з Турном дружба єсть пуста».

І мировую тут зробили

На тиждень, два або і три

І в договорі положили,

Щоб теслі і другі майстри

Латинські помогли троянам,

Сим ланцям, голякам, прочанам,

Достроїть новий городок;

Щоб нарубать дали соснини,

Кленків, дубків і берестини,

На крокви годних осичок.

За сим тут началось гуляння,

І чарочка пішла кругом;

Розкази, сміхи, обнімання,

Ділились дружно тютюном.

Які пили, які трудились

І над убитими возились;

В лісах же страшна стукотня.

В коротке мировеє врем'я

Латинське і троянське плем'я

Було як близькая рідня.

Тепер би треба описати

Евандра батьківську печаль

І хлипання всі розказати,

І крик, і охання, і жаль.

Та ба! Не всякий так змудрує,

Як сам Вергілій намалює,

А я ж до жалю не мастак;

Я сліз і охання боюся

І сам ніколи не журюся;

Нехай собі се піде так.

Як тілько світова зірниця

На небі зачала моргать,

То вся троянськая станиця

Взялася мертвих зволікать.

Еней з Трахоном роз'їжджає.

К трудам дружину понуждає,

Кладуть із мертвих тіл костри;

Соломой їх обволікають,

Олію з дьогтем поливають

На всякий зруб разів по три.

Потім солому підпалили,

І плам'я трупи обняло.

І вічну пам'ять заквилили,

Аж сумно слухати було,

Тут кость, і плоть, і жир шкварчали,

Тут інші смалець істочали,

У інших репався живіт;

Смрад, чад і дим кругом носились,

Жерці найбільше тут трудились,

Ізконебє халтурний рід.

Други, товариші і кревні,

Батьки, сини, куми, свати,

На віки вічні незабвенні,

А може, хто із суєти,

В огонь шпурляли різну збрую,

Одежу, обув дорогую,

Шаблі, ладунки, келепи.

Шашки, свитки, кульбаки, троки,

Онучі, постоли, волоки

Шпурлялись, як на тік снопи.

Не тілько в полі так робилось,

В Лавренті сумно тож було;

Багацько трупа там палилось,

Поспульство ж на чім світ ревло.

Там батько сина-парубійку

Оплакував і кляв злодійку

Війну і ветхого царя;

Тут дівка вельми убивалась,

Що без вінця вдовой осталась,

Утративши, багатиря.

Жінки, порозпускавши, коси,

Розхристані і без свиток,

Розтрьопані, простоволосі

Галасовали на ввесь рот.

По мертвих жалібно кричали,

По грудях билися, стогнали,

Латинів проклинали рід;

Про Турна ж всі кричали сміло,

Що за своє любовне діло

Погубить даром ввесь нарід.

Дрансес на Турна тут доносить,

Що Турн всім гибелям вина;

Еней на бой його лиш просить,

І так би й кончилась війна.

Но і у Турна був сутяга,

Брехун, юриста, крюк, підтяга,

І діло Турна защищав;

Та і Аматині пролази

Пускали рознії розкази,

Щоб Турн ні в чім не уважав.

Як ось од хана Діомида

Латинові прийшли посли,

І із охлявшого їх вида

Не видно, радість щоб несли.

Латин вельможам з старшиною

Велить явитись пред собою,

Що все і сталося якраз;

Послів кликнули до громади.

І, виповнивши всі обряди,

Латин прорек такий приказ:

«Скажи, Венуле нежахливий,

Всю хана Діомида річ,

Здається, був ти не брехливий,

Таким тебе зна наша Січ».

«Підніжок твій я і підданець,

Із слуг твоїх послідній ланець, -

Сказав Венул, - не погнівись!

Мужича правда єсть колюча,

А панська на всі боки гнуча,

І хан сказав так, не сумнись:

«Не з мордою Латина битись

Против троянських розбишак,

Вам треба б перше придивитись,

Який то єсть Еней козак!

Під Троєю він дався знати

Нам всім, як взявся рятовати

Богів домашніх і рідню.

Він батька спас в злу саму пору,

На плечах зніс на Іду-гору,

Сього не майте за бридню.

Против Енея не храбруйте,

Для нас здається він святим;

І так Латину розтолкуйте.

Щоб лучче помирився з ним.

Гай! гай! Де діти єсть такії,

Щоб кудрі батькові сідії

Найвище ставили всього?..

Не ворог я царю Латину,

Но чту Анхізову дитину

І не піду против його.

Прощайте, доміні латинці!

Поклон мій вашому царю;

Возьміть назад свої гостинці,

Одправте їх к багатирю

Енею і просіть покою»,

Венул утерся тут рукою

І річі сій зробив кінець.

Збентежила ся річ Латина,

Здавалось, близька зла година;

На лисині трусивсь вінець.

Латин од думки схаменувся,

Олімпським трохи помоливсь;

Наморщивсь, сентябрем надувся

І смутно на вельмож дививсь.

«А що? - сказав. -Чи поживились?