Григорий Тютюнник - Вир

Опівдні сонце пригріло так, що в степу, за сторожовою могилою, заструмувало марево, ніби там, на обрії, пастухи варили куліш у здоровенному казані і пара, що виходила з нього, ніжно слалася над землею. Небо було високе, із сліпучою голубінню, без жодної хмаринки. Із степу долітав у хутір теплий душок розпареної землі, змішаний із чадним запахом торішніх полинів. На відсонні, де-небудь за хлівом або за купою гною, відволожена вранішньою росою земля була чорна і парувала так, ніби її тільки що полили гарячим окропом; на конях, припечена сонцем, парувала шерсть; півні, зачувши весняне привілля, в ревнивім осатанінні розкльовували один одному до червоної юшки шишкасті гребені, потім злітали на тини і, стікаючи кров'ю, посилали сонцю свій бойовий клич; худоба бродила по вигону, пощипуючи молодесеньку травичку, зелений сік мазав морди і ратиці.

Люди працювали, пороздягавшись до сорочок, спини їх мокріли від поту, а пилки та сокири разюче спалахували на сонці і сліпили очі.

Тимко розбирав хату разом із Охрімом і ще двома залужанами. їм допомагав господар, мовчакуватий, здоровенний чоловік, зарослий по самі очі чорною бородою, із звірячим поглядом чорних страшних очей. Плечі в нього були широкі, руки довгі, голос приглушеного чавунного дзвону. За весь час він ні до кого не обізвався й словом, а взявши сокиру, пішов у сарайчик і щось там стукав, клепав, стугонів, майже не визираючи на подвір'я. Із сім'ї у нього були жінка і дочка. Жінка робила враження затурканої, забитої істоти, що, мабуть, на другий день після весілля вже була віддана під владу свого чоловіка, якого вона, по всьому видно, боялася і намагалася в усьому догодити. Вражало в ній хворобливе жовте лице і злякані сухі очі з лихоманковим блиском. Донька ж, яку Тимко вже давно примітив, була степова красуня. Вона мала дикі, чорні, як у батька, очі і недоступне, купане в любисткові, лице царівни, щоки так і палахкотіли рум'янцями і пахли трояндами. Ходила швидко, легко, голову тримала рівно: постав на неї глек із водою — і то не схлюпнеться, при зустрічі з Тимком одвертала голову і прикривала очі довгими віями.

Тимко слідкував за нею вовчим оком і снував по двору, щоб застукати її де-небудь один на один та хоч обняти по-парубоцькому. Але вона, мабуть, була дівка з догадливих і ходила так, що їхні стежки не схрещувалися. Тимко знав багатьох хутірських дівчат, які часто, особливо зимою, приходили до Троянівки цілими вервечками, щоб накупити в магазині різного господарського потребу: гасу, мила, сірників, солі. І вони завжди дивували своєю особливою степовою красою: всі були грудасті, тугі, сильні і дикоокі, з густим вишневим розливом на щоках. Закупивши крам, йшли до себе на хутір, як зграйка горличок, з високо піднятими головами, байдужі, зневажливо-презирливі до кинджального вогню залицяльник поглядів троянівсько паруботи. Але цієї дівчини Тимко між ними ніколи не бачив, і вона все дужче й дужче зацікавлювала його. З самого ранку він крутив за нею головою, як соняшник за сонцем, та шукав зустрічі хоч на хвилиночку, забуваючи навіть про свою роботу, так що навіть Охрім це помітив і зробив наганяй.

— Таке діло ні к чорту не годитьсяі — лаявся він. — Тут сорочку хоч викручуй, а на ньому ні росиночки. Ти що, мене за дурника вважаєш?

— А тобі що! Роби своє діло.

— Ось розкажу Гнатові, як ти працюєш... Тимко мовчки звалив на плечі кілька лат і, пружинячи ногами, поніс до воза. В цей час молода господиня пройшла по двору. Чорна, блискуча, довга, важка коса її непорушне лежала на спині. Дівчина зайшла в погрібничок, потім виглянула із дверей і помахала рукою. Тимко кинув лати і, злодійкувато озирнувшись, пішов до погрібничка.

— Чого тобі? — запитав він, підійшовши.

— Допоможи діжку з капустою витягти. — Дівчина стояла на драбині по груди в льоху, смуглявими руками трималася за ляду. — Ну? Чого витріщився?

Тимко слідом за нею поліз у льох. Там було волого і темно. Він об щось спіткнувся і налетів на неї грудьми.

— Причинуватий! — відштовхнула його дівчина.

— Темно мені. Нічого не бачу.

— Іди сюди. В куток.

Вона взяла його за рукав і потягла кудись, як у нору. Вдвох вони намацали діжку, сапаючи, потягли до драбини. В темряві бачив Тимко, як виблискують її очі, чув, як вона дихає, його обдавало вогнем її молодого тіла, бо вона ж була зовсім близько, і він про-стяг руки, щоб обійняти її. Вона спокійно, з відтінком бридливості, відвела його руку.

— Не бійсь, у самого в селі є дівчина, а до мене лізеш?