Григорий Тютюнник - Вир

— Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.

— Оце й усе? — щиро дивується Дорош, в'їдливо посміхаючись. — Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.

— А ти чого баскаличишся? Переселення — це теж війна, — рипить шкірянкою Гнат.

— Починається свайба, — з досадою говорить Ок-сен. — І сівба, і переселення — все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?

— По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.

— А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!

— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.

— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.

— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.

— А хоч би й так. Спішити нічого.

— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.

Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.

— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?

— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.

Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:

— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.

— А що за ним наглядати? Не мале дитя.

— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:

— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.

— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.

— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.

— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.

— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.

— Відколи це ти таким розумним став?

— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.

— А це ж чому?

— Душком від тебе антирадянським припахає.

— А ти хіба з тих, що принюхуються?

— Ні, я з тих, що нутром чують.

— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким «растуйте» і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.

— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.

Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.

— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.

Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:

— Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.

— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.

— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?

— Якнайшвидше.

— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.

Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:

— Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.

— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!

Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.

— В школу ходиш?

— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.

— Чому?

— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:

— Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.

— Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.