Григорий Тютюнник - Вир

— А, підпільний активі — кинув він замість привітання і, вийнявши з бокової кишені обтріпану колоду карт, ляпнув її на стіл. — У «хвильки» хочете? Раз, два, три, чотири. Банда. Якраз на гру. Сергій, кидай к бісовій матері ятір, правди все рівно не спіймаєш. Сідай до столу.

В одну мить Джмелик роздягся, кинув на скриню куртку, шапку і, поплювавши в пучки, заходився здавати карти.

Дорош дивився на нього здивовано і насторожено. Він дещо вже чув про цього зайду і анархіста, знав, що його батька репресували, а самого Джмелика витурили з армії, та це його не дуже засмутило. По неділях носив хромові чобітки із шпорами, побрязкував ними на всіх весіллях та грищах, дурманив голови хутірським дівчатам, доки не приїхав із району міліціонер, реквізував шпори як військове майно і почепив собі на кирзові чоботи, а Джмеликові видав розписку.

Северин повернув ту розписку назад міліціонерові і порадив з надзвичайною ввічливістю:

— Наштрикніть її в клозеті на цвяшок, бо вона мені без діла.

За контрреволюційні балачки сидів Джмелик у міліції безліч разів і кожного разу присягався під розписку, що більше від нього не почують жодного недоброго слова. Його випускали, і він, ще не переступивши поріг міліції, знову заїдався з ким-небудь. Нарешті всі чомусь зійшлися на тій думці, що його «мішком з-за рогу вдарено», і перестали звертати на нього увагу.

— Граємо на хрусканці, — уточнив Джмелик умови гри. — Після кожного програшу — п'ять штук. Для вчених лобів можна прибавити ще п'ять. Згода?

— Що ж. Давай, — погодився Дорош, якого заразила Джмеликова веселість.

— О! Та ти свій хлопецьі — радісно вигукнув Джмелик. — А говорили, що ти з монахів... Що прямо тебе з монастиря — і на партійну роботу.

Дорош беззлісно засміявся. Улас присів до столу, не роздягаючись, і в душі засуджував Дороша за те, що дав згоду на таку пусту розвагу. Сергій теж хмурився. Мовчки стали грати. Дорош виграв і, підсунувши окуляри, попросив Джмелика:

— Наставляй лоба.

Джмелик, позираючи спідлоба, нахилив голову. Дорош хруснув його п'ять разів так, що в хлопця виступили сльози.

— Здорово б'єш! Не жалієш! — в захопленні вигукнув Северин. — Коли б мені довелося, я б тобі теж гривеників навішав.

— Такий на мене лютий?

Джмелик труснув чубом, в світі лампи очі його недобре спалахнули.

— Давай зустрінемось в темному кутку, тоді побачиш.

Сергій кинув карти на стіл, сказав, червоніючи:

— Ну, ти ось що. Ми тебе сюди не просили. І качай пошвидше, доки тобі дверей не показали.

Джмелик усміхнувся, вигнув красиві брови.

— Щось мені немає охоти звідси йти. Кумпанія дуже хороша — настоящий комітет по агітації за Радянську владу.

Сергій рвонувся із-за столу, але Дороіп схопив його за руку.

— Сядь! — крикнув він, заїкаючись і посмикуючи шиєю. Від брів до підборіддя стікала по обличчі нервова блідість.

— Ти чого шиєю смикаєш! — визвірився Джмелик. — Заслав батька мого на смерть, ще й на мене очі витріщаєш?

— Я н-не знаю, з-за що заслали твого батька, але якщо він був такою сволотою, як ти, його слідувало розстріляти разом із тобою.

— А ти не жалкуй, — криво усміхнувся Джме-лик. — Може, наші стежечки зійдуться, тоді не розминемося спроста. Так і знай.

Він накинув наопашки кожушок, начепив на голову кубанку і вийшов з хати.

— Приємних снів, бандитики! — крикнув, закриваючи двері.

Після його відходу в хаті запала гнітюча мовчанка. Сергій знову сів доплітати ятір. Улас сказав «на добраніч» і пішов додому. Дорош, сутулячись, ходив із кутка в куток, все швидше і швидше, ніби його хто підстьобував по спині гарячими батогами. Потім сів за стіл і став читати книжку по зоотехніці, очевидно, не стільки для того, щоб зрозуміти щось в ній, скільки для того, що'б заспокоїтись. Прочитавши кілька рядків і не зрозумівши змісту, він закрив книжку і знову замаячив по хаті. Йому зробилося душно. Він розстебнув гімнастьорку, випив кухоль води, але це не допомогло. Всередині в нього горіло щось сухе і гаряче. Тоді накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.

Десь далеко у Чорному яру шуміли весняні води, і той шум був із якимось особливим сердитим сичанням, ніби ті води заливали величезне кострище, що ніяк не хотіло гаснути. Волога темрява валила з Ташані, густо, як смолою, заливала дворище, так, що в ній ледве бовваніли хлів, погрібничок і верби, що росли на городі. Дорош сів на призьбі і довго прислухався до нічних шумів, які поволі заспокоювали його, робили яснішими думки. «Так от, Оксене, ти говорив, що на можеш терпіти насилля над людиною. А що ти будеш робити із таким, як Джмелик, що відверто не визнає ідеї, за яку ти ладен в любу хвилину віддати життя, і обіцяє тобі приємну зустріч у темному завулочку? Даю тобі слово, що в такій зустрічі переможцем буде він, а не ти. Бо доки ти йтимеш, розвісивши вуха, та думатимеш про скасування насильств над людиною, та умовлятимеш його, щоб він з'їв бубличок і тебе послухав, він тобі зверне голову».