Сергій швиргонув недоплетений ятір на солому, вийшов у сіни за пряжею. Дорош залишився сам, повний душевного сум'яття. В його пам'яті виринув давно вже забутий епізод, бачений ним колись на одному з вокзалів півдня. Серед метушні, гамору й крику, страшенної спеки, штовханини, огидної вокзальної пилюки бігає дівчинка років шести в білій панамочці, в труси ках і кричить переляканим голосом: «Бабусю, бабусю!» На її личку — жах, очі благальні і шукаючі. А розкішна, засмагла, нафарбована, тілиста пляжанка, що маніжилась під зонтиком, суворо крикнула: «Треба було не ловити гав! Велика вже!»
В цей час побіля вагонів, приклавши долоні до грудей, старечою трускою бігла бабуся в широкому солом'яному капелюсі. Побачивши її, дівчинка закричала ще дужче і сховала своє заплакане личко у рясних складках бабусиного плаття. Потім взяла міцно за руку і пішла за нею, гордо піднявши голову і блаженно похлипуючи. Ідучи, вона озирнулася і глянула на ту пляжанку, що дорікала їй за неуважність, і той погляд був такий ненависний, що коли він ковзнув по Дорошеві, то йому зробилося моторошно і він відчув, що совість у нього нечиста. «Я міг би вискочити із вагона і допомогти їй відшукати бабусю, — подумав він. — Але я цього не зробив. Що ж це таке? Як же це сталося? Я надіявся на крайніх. Я думав, що хтось там надворі це зробить. А треба було не надіятися, а робити самому. Виходить, у мене є багато слабостей, і виходить, що я не святий і, може, навіть гірший за інших».
І тоді його охопило почуття палючого сорому, і він довго не міг дивитися в очі людям.
Таке ж саме почуття охопило його і тепер, тільки ще з більшою силою.
«Так, — розмірковував Дорош, ходячи по хаті. — Безумовно, Сергій каже правду. Я віддався роботі на фермі і не додивився до головного: до загальної постановки, від якої, власне, залежить і моя робота. Коли б я придивився пильніше, мені б стала ясною непослідовність у характері Оксена і його примирення з усіма тими перекрученнями, що їх допускає Гнат, той в'ялий підхід до справ артільного життя, той застій, який панує всюди. Так, так. Лід треба ламати, і мені здавалося, що я вже це роблю, а виявляється, що ні. Я не з того боку почав. Надіявся сам на себе, а сам багато не зробиш».
Дорошеві зробилося досадно, бо він спіймав себе на тому, що не позбавлений себелюбства. «Ну й що ж, — захищався він сам від себе. — Адже я спрямовую його не'на себе, а для загального добра мого народу... Але лід треба ламати. Треба Гната прикрутити так, щоб він визнав свої помилки і припинив чинити неподобства! Хлопець він, здається, непоганий, але дивак.' Головне, що вважає себе незамінимим і переконаний, що він родився тільки для того на світ, щоб бути головою сільради. Треба за нього взятися. Відразу його, звичайно, не скрутиш, отже, доведеться крутити поволі, але щораз все міцніше і міцніше. А як ми насядемо на нього гуртом, то діло вийде».
В сінях зачувся гомін, в хату увійшов Сергій і ще хтось у довгому чорному пальті. Лампа стояла на столі з газетним обгорілим абажуром, і Дорош не міг розгледіти обличчя прийшлого.
— Здрастуйте, — привітався прибулий і, знявши кепку, ступив два кроки вперед. Дорош пізнав колгоспного обліковця Уласа Хомутенка і потис йому широку холодну долоню. Коли Улас вітався, то вираз його обличчя був такий, ніби йому хотілося сказати щось наболіле і важливе, і Дорош подумав, що воно стосуватиметься тієї розмови, яку вони недавно із Сергієм вели, і відразу ж здогадався, що це і є той хлопець, про якого говорив Сергій. Улас сів на лаву, але розмови не починав.
— Ви, здається, вчилися в університеті? — запитав його Дорош, щоб як-небудь розпочати розмову.
— Так. На історичному факультеті.
— Кинули?
— З об'єктивних причин.
— Думаєте повернутися?
— Не знаю. Майбутнє покаже. Друзі мене кличуть в листах, але я поки що не хочу їхати, щоб не стати для них тягарем.
Дорош погладив маленькою рукою скатертину на столі, зімкнув над переніссям брови.
— Мені здається, що ви трохи не туди завернули. Якщо товариші вам ладні допомогти, то ніколи не треба відвертатись від них. В товаришів треба вірити.
— Дивлячись у яких, — насмішкувато сказав Улас і перезирнувся із Сергієм, і Дорош по тому погляду здогадався, що тут існує якийсь натяк. — Іноді такий товариш так і говорить очима: вір мені, вір, а ти йому не віриш чомусь.
Розмова починала ставати відвертою, але її перебив Дясмелик, що нагло зайшов у хату в коротенькій кавалерійській куртці, обшитій сивим смушечком, наваксованих чобітках і шапці-кубанці, з-під якої крученим прядивом ліз чуб.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу