Григорий Тютюнник - Вир

— Не бійтеся. Вона добра. Вона вас поважатиме.

— Що вона говорила?

— Вона сказала, що в селі було багато здорових, молодих хлопців. Що всі вони пішли на фінську війну і не всі повернулися. Потім вона додала, що це жорстоко — убивати людей.

— Скажи їй, що я убивав ворогів.

Сергій швидко зажестикулював, вона закивала головою, що розуміє. Потім враз підбігла до Сергія і легенько ляснула його рукою по щоці. На превелике здивування Дороша, Сергій не розгнівався, а посміхнувся і відвів її руку. Тоді вона розкуштряла йому на голові волосся, схопила себе за горло і стала давити, схвильовано сапаючи та наступаючи на Сергія. Він обняв її за плечі, але вона вирвалася з обіймів, гнівна й лиха, і, нарешті, пішла в хатину.

— Гедзь укусив. Вона хороша, але дуже вперта.

— Що ж вона каже?

— А, товче одне і те ж. Що всі люди однакові і всі хороші, вбивати їх не можна. Гріх. А як, по-твоєму, каже вона мені, людей можна вбивати, то щоб я брав її за горло і давив. Та ви не звертайте уваги. АлЇ про бога погано не говоріть, бо тоді вона на вас розгнівається і зможе наробити багато прикростей.

— Вона віруюча?! Як же їй внушили віру в бога?

Сергій помовчав трохи, знизав плечима.

— Наша мати після смерті батька зробилася дуже набожною і кожного вечора заставляла нас молитися. Я молитву шепчу, а Санька на ікону дивиться. З мене святого не вийшло, а вона, бачте, залишилася віруючою. А вчила її мати дуже просто: знімала ікону... — Сергій глянув на рушники, де висіли образи, — і показувала на небо, пояснюючи жестами, що той бородатий святий там живе. Коли йшов дощ, сніг або блимала блискавка, вона говорила, що все це робить той бородань, і заставляла цілувати його... А, що там говорити! Дурне діло — нехитре.

В той вечір Санька приймала гостя з особливою пошаною: заставила Сергія зарізати півня і цілий вечір пекла, варила і смажила, потім вийняла із льоху і с глечик сметани, облила нею вареники і поставила на і стіл. Після вечері послала гостеві на ліжку, обіклавши його подушками. Сергієві наказала спати на лаві, а сама лягла в хатині на примістці.

Так і зажив у Золотаренків новий гість. Спочатку троянівське жіноцтво довго базікало І навіть підсміювалося з того, що такий важливий чоловік та поселився в німої Саньки, пускало з язиків розмаїті брехні. Говорилося, наприклад, що Санька приманила нового чоловіка своєю поставою, що, мовляв, постоялець чоловік слабий, миршавий, от і поласувався на розкохану та дорідну жінку. Одначе всі скоро вгомонилися, бо начухали язики, а до Золотаренків, до яких раніше майже ніхто не заходив, тепер щовечора зазирали сусіди чи й так собі — прийшлі люди.

Приходив Бовдюг, мовчазний і стриманий і, запитавши: «А де ж тут поставити сокиру?», сідав завжди на одному ж місці: на лаві під мисником. Кузь не входив, а влітав у хату, наче на сполох. У нього ніколи не було постійного місця, і він ніколи не сидів, а маячив по хаті, гарячився, встрявав у розмову, чи були тому раді, чи ні, рішуче вимагав відповіді на питання, які він ставив, і через кожні півгодини, потираючи руки, вигукував: «Ах, боже ж мій, коли б то я все знав на світі?» — і тут же, повернувшись до кого-небудь, канючив тютюну на цигарку. Це його старцювання набридло всім, але до нього уже так звикли, що коли б Кузь був серед людей і не просив закурити, то на нього б дивилися як на новоявлене чудо. Сергій же як молодий господар, в обов'язок якого входило турбуватися за своїх гостей, не обійшов своєю увагою і Кузя: у своїх далеких родичів по материній лінії дістав кулик тютюнового бадилля, змішав його із сухим потертим листям та й поставив в коритчатку біля дверей. Кузь аж ахнув, побачивши таку розкіш. Поглинав багатство очима та все примовляв: «Бож-же ж мій, які добрі люди є на світі!» Цілий вечір він просидів навпочіпки біля коритечка, раз по раз, перехнябивши голову, зазирав у нього, як сорока в кістку, чманів від курива. Санька не любила Кузя і часто, простягши руку, перекривляла перед людьми, як він просить тютюну. Тоді Кузь дивився на неї, як на заморського артиста, і кивав головою: «Понімаю, понімаю», аніскілечки не гніваючись, і додавав при тому: «Ви знаєте, якби оцій жінці дав бог річ, так і мертвого передражнювала б».

Коли люди, наговорившись досхочу, виходили із хати, Кузь на секундочку присідав до коритечка, набивав махоркою кишені, примовляючи: «Воно хоч уже й на весну потягло, та ночі довгі, хай їм лихо». Тоді Санька підбігала до Кузя, тягла його за рукав і аж клекотіла від злоби, показуючи йому на мигах, щоб висипав махорку назад. «Понімаю, понімаю», — кивав головою Кузь, але висипати й не збирався. Санька хапала його за петельки, і хто знає, чим би воно закінчувалося, якби не заступався Сергій.