Григорий Тютюнник - Вир

— Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.

— О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.

Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському — і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.

Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні — людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом'яті картузи, сірячини, кожухи, обліз-лі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв'яз-но, по-хутірському:

— Пилипе!

— Що?

— Куди це ваші худобу порозпускали?

Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.

— Пастися пішла, — відказує він тихим баском.

— На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?

— В них обох паша добра...

— Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?

— На налигач налигала та до воріт припнула, — граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насіння.

— Ого! З чужого засіка брати не дурень!

— Не збіднієш, — басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.

Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.

— Чого тримаєте? Починайтеї Нам на роботу треба йти.

— їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!

— Артеме! Біжи додому, бо я теля забула од-лучити.

Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.

— Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.

— Скільки ж?

— Одну з четвертиною.

— Та й як?

— Їсть наче добре.

— А моя заболіла, хоч до ветінара веди.

— Жінка?

— Став би я з нею водиться! Корова.

До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.

— Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянівку.

— Не мають такого права. Живемо, де хочемо.

— Еге. Стануть вони в тебе питати.

— Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!

— Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.

— Тобі добре — жінку на віз посадив, та й вся рахуба, а в мене діти.

— А про мене, хоч і Соловки. Аби гроші та життя хороше.

— Тесе. Починають.

Гнат уже стояв на возі, м'яв у руках шапку та висвічував золотим зубом.

— Давай, тільки недовго, — шепотів йому знизу Оксен. — А то я тебе знаю: тягтимеш, як невід з моря. На тлі неба постать Гната виглядає монументально.

— Товариші колгоспники! — починає він серед загальної тиші і замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрібних думок і слів. — А также трудова інтелігенція! — нарешті додає він. — Наближається свято — день Першого травня. І ми, товариші, взяли зобов'язання, як по надоях, так і по польових роботах. І ми це зобов'язання — кров з носа, а виконаємо. Вже сьогодні яєць по сільраді здано на сто двадцять відсотків, і тут велику роль відіграв актив. Яйця, товариші, здали всі.

В задніх рядах, де стояли парубки, пробіг легенький смішок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботі:

— Говори по суті! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возі.

— Тепер, товариші, відносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корів не було, а тепер у артілі є новий завфермою, він це діло повернув. Шкуру даємо регулярно, м'ясо також. Але цього мало, товаришії Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторі, п'єте самогон, граєте в карти і не приймаєте жодної участі в громадському житті села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понімаєш, живете, як дикуни...

— А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?!

— На свої колеса поглянь, розумака який ви-ськався!

— Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?!

— Чого на нього дивитися? Тягніть його з воза! Натовп завирував, заколихався, задні напирали на передніх, і жива хвиля людських тіл, все скаженіше розгойдуючись, накочувалася на вози. Жінки, що стояли попереду, вже дихали пеклом і шукали рукам роботи. Червоні, спітнілі обличчя їх звіріли, очі палали, як у тічкуючих вовчиць. Деякі уже хапали Гната за галіфе і тягли з воза. Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови — все це насувалося на Гната відьмацькою перезвою, так що він не знав, що робити, і тільки одмахувався шапкою, яку тримав у руці. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, підняв над головою батіг.