Григорий Тютюнник - Вир

— Ану! — крикнув він, напинаючи на шиї жили, і лице його зробилося блідим і рішучим. — Чого дерете горлянку?!

Жінки, ошелешені несподіваною вихваткою Оксена, відхлинули назад. Вони зрозуміли і відчули, що такого з воза стягти не вдасться.

— Ми приїхали переселяти хутір, і ми це зроби-мої — кричав Оксен — Раз уряд постановив — буде виконаної А ви подумайте як слід, то самі зрозумієте, що це для вашої користі робиться.

Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Оксен зрозумів, що тепер не можна тратити ні секунди, і, озирнувшись, зустрівся поглядом із Сергієм. Той, очевидно, зрозумів, у чому справа, і, працюючи ліктями, став пробиватися поміж людьми на майдан. Вскочивши у перший двір, він скинув чоботи і спритно, мов кішка, поліз на дерево, що росло біля хати.

Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розуміючи, що він хоче робити. Долізши до товстої гілляки і схопившись за неї руками, він розгойдався і, вигнувшись тілом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, і всі ринули на подвір'я, запрудивши його за одну секунду. На майдані залишився тільки один Гнат з двома сумками через плечі і кубанкою в руках. Оксен засунув батіг за халяву і наказав троянчанам, щоб вони розбирали слідуючі хати, але не більше трьох.

— Перевеземо ці, а потім за інші візьмемося, — кинув він на ходу.

— Як? — здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями і вже міг вступити в свої службові функції. — Мені сьогодні зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понімаєш, мені мє-роприятіе не зривай. Хлопці, роз'їжджайтесь зараз по всьому хутору, і щоб до вечора всі хати були порозкидані. Людей із майном перевозьте до Троянівки, там їх зустріне секретар із списком і розтлумачить, кого куди розвозити.

— Хіба ж ми за день усіх перевеземо? — засумнівався шустрий манилівець. — У них же і свині, і корови...

— Свиней хай гонять пішим порядком, — розпорядився Гнат.

Оксен взяв його за лікоть, недобре ворухнув очима:

— Ти що? Зовсім з глузду з'їхав? Коли ж та свиняка до Троянівки доб'ється? Та вона ж як пройде п'ятнадцять кілометрів, так на їй одна щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапає! Ні, ти, Гнате, в це діло не мішайся. Давай призначимо когось із хутірських дядьків старшим по переселенню, хай він і розпоряджається. А ти завалиш усе діло. Тут по бритві ходити треба, а ти — шарах з усіх чотирьох. Так не тільки ногу, а й голову розпанахати можна. Сам бачиш — дядьки вогнем дихають.

— Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?! Та ніколи цього не буде! Їдь у село! Операцією буду керувати я лічно.

В дворі між тим колобродило і сатаніло, жінки кричали всі разом і сучили на Сергія кулаками, а він спокійно собі походжав по хаті, як той чорногуз, не звертаючи уваги на ревіння юрби, робив своє діло. Розпатлана господиня бігала навколо хати з дрючком, виширювала гороб'ячі гнізда, а до Сергія дістати не могла. Слідом за нею ходив оранжево-рижий котяра і, зачувши розтривожений гороб'ячий дух, нявчав так, ніби з нього живцем здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня, він дряпав лапами землю і, задравши голову, хижо світив на стріху кровожерними очима.

— Ось послухайте, тітко, — гомонів згори Сергій. — Обживетеся на новому місці, так ще мене й у гості покличете.

— Хай тебе чорна яма кликне, харцизяко! Щоб тобі руки й ноги петлями поскручувало! Щоб тебе чорні п'явки поспивали, як ти мене отак роз-о-ря-я-єш! — завила тітка, похитуючи з боку на бік скорботною головою.

Юрба ще трохи погомоніла, потопталась і, бачачи, що вже нічого не зробиш, стала поволі розходитися.

— Що ж, хлопці, крути-верти, а переселятися доведеться, — гомоніли в юрбі.

— Хоч би садибу дали таку, як треба.

— Мені якби біля річки, щоб качок розвести.

— Такого вгіддя, як тут мали, навряд чи дадуть. Як подумаю, що виїжджати треба, так по серцю й різоне.

— Воно так. Де ворона не бува, а летить туди, де гніздо звива.

За кілька хвилин двір опустів. Одна лише дітвора з подивом і навіть із веселістю дивилася, як розбирають хати. Троянівці, хрипківці, манилівці та залу-жани уже не зустрічали того опору хуторян, який був раніше, і робили своє діло спокійно, розважливо, по-господарському. Кожен з них був сам господар і розумів, що перевезти хату з місця на місце — це діло не просте. Тому хати розбирали ретельно і обережно, намагаючись не пооббивати ні одвірків, ні дверей, ні віконних рам, бо все це коштує грошей, а їх нелегко заробити. Пильнувалося також, щоб усе те, що вкладалося на вози, не загубилося по дорозі і не потовклося, і кожна господарська річ, така, як вила, граблі, лопата, сокира, ящичок із цвяхами, брус, тиква для води, прядка, витушка, веретено, бриль, стара свитка, «дідок» для коси, пилка, діжка з квасом, — усе це ув'язувалося, бичувалося, обмощувалось, щоб ніде ніщо не стукнулося по дорозі, не схитнулося, не розплескалося, не потрощилося. Хуторяни, бачачи сумлінність троянчан, вже не глипали на них спідлоба, а працювали разом. Навантажені деревом підводи негайно їхали на Троянівку, і за кожною з них слідував господар, вимірковуючи, яку ж то йому приміряють садибу.