Григорий Тютюнник - Вир

Іноді в повітрі шуміли пташині крила: то пролітав ворон, а може, летюча миша. Іноді із степової пустелі линув тужливий людський крик, не залишаючи після себе ні луни, ні відголосу: то кричала сова. Від того крику робилося страшно і моторошно, так, що навіть Гнат прокидався від нього, сполохано озираючись навколо.

Одного разу він, прокинувшись від дрімоти, на хвилину зупинив коня, постояв, прислухався і навіщідьк повернув на глуху дорогу, об'їздом, але не проїхав і де? сяти метрів, як знову повернув назад. Коли б його запи-. тали, навіщо він так робить, він би не міг відповісти.

Кінь, зачувши під ногами знайому дорогу, пішов охот-ніше, але біля троянівського яру затупцювався і, тремтячи шкірою і поводячи вухами, закляк на місці, не бажаючи йти далі. Гнат боляче вдарив його канчуком попід пузом. Кінь пішов, але все рівно неохоче, обережно промацуючи тонкими ногами грунт і ще більше тремтячи шкірою. Стали спускатися в темний яр, звідки повіяло холодом і проваллям. За кущами терну почувся тихий шелест.

— Хто там? — голосно крикнув Гнат, мацаючи в кишені рублену ручку револьвера.

Темрява мовчала. Тоді Гнат рушив далі і став переїжджати струмочок, що дзюркотів унизу. В один стрибок кінь перелетів його і, напружившись, поніс вершника на крутий схил. І тут Гнат почув, що ззаду нього щось ляснуло. Він припинив коня і озирнувся, щоб глянути, що там таке, але в ту ж саму хвилю з яру бабахнуло ще два рази і кулі просвистіли десь зовсім близько. Гнат зрозумів, що то по ньому стріляють, і, припавши до гриви коня, погнав селом.

Скаженим чвалом пролетів усю Троянівку і зупинився лише тоді, коли добіг до Беєвої гори. «Що ж це я? Куди це я? Я ж проїхав сільраду». Він крутнув коня назад і раптом відчув, що в нього поміж пальцями тече щось тепле і що повіддя в лівій руці зробилося слизьким. «Мабуть, руку об сідло розбив». Він труснув рукою і тихо застогнав від болю, і тільки тоді зрозумів, що поранений. «Треба перев'язатися, а то кров'ю зійду», — майнула в голові думка, він тихіше поїхав до сільради.

Кинувши біля порога коня, розбудив виконавця і послав його за фельдшером. Той прибіг, переляканий, і при світлі сільрадівської лампи став робити перев'язку. За його словами, рана була пустяшною: куля пройшла через м'які тканини, так що через тиждень заживе. Коли перев'язка була закінчена, Гнат взяв з нього слово, що він нікому не скаже, що трапилося з головою сільради, і відпустив його додому, а сам подзвонив у район і викликав міліцію. Зробивши це, Гнат сів за стіл і став чекати Дороша і Оксена, за якими було послано виконавця.

Дорош і Оксен увійшли, стривожені і збуджені: дорогою язикатий виконавець розказав їм, що «голову ранено, і хто зна, чи до ранку доживе. Там кровищі натекло — повна сільрада!»

— Що сталося? — запитав Оксен, витираючи спітнілого лоба.

Гнат ворухнув рукою на перев'язі, зморщився від болю.

— Якась зараза стріляла по мені із троянівського яру.

— Коли?

— Годину назад. Я викликав міліцію. Вранці розпочнемо слідство.

— От тобі гіркий доказ того, що притаєний ворог ще не перевівся по наших селах, — нервово посмикуючи шиєю, обізвався Дорош.

— Ну, знаеш-понімаєш, про теорію потім будеш говорити. — Гнат узяв у здорову руку олівець. — Давайте розберемо, хто в нас є такий на прикметі, щоб накрити, доки він нам п'яток не показав.

«Що ж тут? Особиста помста чи політична акція? Як би там не було, а могли б Гнатові голову продірявити, і тоді думай, як хочеш. Ясно одне: який би там Гнат не був, які б у нього не були помилки, а він — Радянська влада на селі, і раз по ньому стріляли, значить, комусь ця влада кістю в горлі стоїть. Ось які справи творяться в тихій Троянівці», —роздумував Дорош, мерзлякувато струшуючи плечима і щільніше загортаючись у шинелю.

— Це хтось із хуторян жахнув, — обізвався після довгої мовчанки Оксен. Від пережитого страху у нього покруглішали очі і тихо посмикувалися вибілені тривогою губи.

— Я ваших людей не знаю, — вставив Дорош. — Але мені здається, що без Джмелика тут не обійшлося.

— Трудно вгадувати. Може, якраз Джмелик тут і ні при чому. Хоча... звичайно, він наволоч. Про це всі знають, — в тяжкій задумі опустив голову Оксен.

— А в мене є другий на приміті, — загадково примружився Гнат, — Улас Хомутенко.

Дорош пильно подивився в очі Гната, ламаючи його гостро відточений погляд.

— Ну, ти під цей шумок чесного хлопця не заплутуй. Я за нього ручаюсь.

— Ти мені не вказуй! — закричав Гнат і стукнув здоровою рукою по столу, аж перекинулася чорнильниця. Чорна, як дьоготь, пляма розповзлася по чистому аркушеві паперу. — Я, знаєш-понімаєш, в жизнь, як в орлянку, граюсь, а ти всяких гадів покривати будеш?