Григорий Тютюнник - Вир

«Ох, як же тобі тіло зім'яло та покалічило, а душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська», — перековтуючи жаль, подумав Тимко і прикрив братові простирадлом ноги, — і це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. «Що ж між нами ходило, чорне та зловісне, що жили ми з тобою, як чужі. Мабуть, оте троянівське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо — і забулося все, і гірко згадувати його, бо і для нас із тобою велике лихо, брате...» Тимко стояв, знявши картуза, і чорна грудка злості на брата розтавала у його серці:

— Може, тобі чого треба, Федоте, то я збігаю на станцію, куплю...

Федот звівся на лікоть, але те, про що він думав і горював, ще не зійшло із його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, і мучило не тільки в цю хвилину, а віддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої сліди: Федот постарів, посуворішав і тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе і вередливе поселилось на його обличчі.

— Нічого мені не треба, — відповів він якось сердито, але згодом подумав, поліз під подушку і, вийнявши з-під неї гаманець, дав гроші. — У нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на світанку, а вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої ночі віддають. — Далеке, троянівське пропливло мимо обох братів. —Ота яблуня, що до Павла Гречаного гіллям. Пам'ятаєш, Тимку, як він наших яблук об'ївся, а тоді голим животом по спориші лазив? Мати кажуть: «Павле, то ж так лікуються, як меду об'їдяться», а він голову підняв та й каже: «Від яблук також. Вони теж солодкі».

Обидва брати засміялися: Тиміко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.

— Ну, як там дома?

— Кидав усіх живими. Правда, — Тимко засміявся, — телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося — і в воду стовбул.

— Батько побивався?

— Ото! Найбільше його Латочка під'юджував: То, блат, — каже, — не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити». Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.

— Ну, а як Юля? — запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.

— За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.

— А я ж її в тил відправив.

— То, може, вакуїрувалась?

— Може. А взагалі — вона погань. Мені писали, як вона з Денисом...

— А ти про неї не думай.

— Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?

— Одправляють у якусь частину невідому.

Федот замислився:

— Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють... — Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима. — А як треба, то вмирай з вірою, що не буе тут німця на нашій землі... З вірою легше вмирати.

— Добре, брате, — тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. — Тільки страшно мені людей убивати...

— Там навчишся. Ти не вб'єш — тебе вб'ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей — убиватимеш.

Довго мовчали. Федот обізвався першим:

— Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?..

Тимко глянув на затиснуті в мокрій долові гроші:

— Я зараз, брате. Одну хвилечку, — і швидко вийшов із вагона.

Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував :

— Тільки ти пішов — зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.

Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.

«Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так є на війні — усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати...»

Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів — Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, «фінською стружкою», у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері — повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.

Хралов зліз з коня, розім'яв ноги:

— Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.

Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.

— А, здоров, куме! — зняв перед ним шапку Марко. — Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?

Півень сердито закокотав і побіг у садок.