Григорий Тютюнник - Вир

— Нічого немає.

— Добре. Як у степу?

— Спокійно, товаришу комісар.

— Гаразд. Стару заведи у якийсь порожній будинок, хай вона там обігріється. Це божевільна німкеня а колоністів.

— А може, тільки прикидається?

— Ні, — усміхнувся Костюченко. — Вона справді божевільна. Нам про неї говорили в районі. Як бачите, німці її не захотіли брати з собою.

В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, піднявши вгору висохлу, в жилах руку.

— Що вона белькоче? — запитав Храпов у Костюченка, який знав німецьку мову.

— Сини, каже, мої йдуть. Піду зустрічати своїх синів.

— От сволота, веди її швидше к чорту, — насупився Храпов.

Тимко вивів стару надвір, штовхнув межи плечі:

«Ще буду квартиру їй шукати. Хай іде, куди хоче» — і пішов до своєї хати.

Назустріч вибіг Марко і, ні слова не говорячи, прожогом кинувся в садок. Його довго не було. Потім прийшов, ліг поряд з Ахметкою.

— Почему не спиш, сюда-туда ходиш? — обурився Ахметка. — Чушка об'єлся? А?

— Тобі б , таке, — щиро побажав Марко, постогнуючи. — Де ти бродив цілу ніч? — звернувся він до Тимка. — І повечеряли без тебе.

— Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, — усміхнувся в темряві Тимко.

— Тобі сміх, а мені... Ох ти ж горенько... — і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу.

З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук — шапка на потилиці, шинель розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати, — цілу дорогу теревенить, одне кінчає, друге починає.

— Ото, пане-товаришу комісар, як хочете, то повім, як було, — починає він, пхаючись наперед.

— Товаришу, без «пане», — поправляє його Ко-стюченко і посміхається.

— А, так, так. Коли ж запхався мені той пан у голову, щоб його чорна хвороба вдарила, що й викинути не можу.

Сонце пробилося крізь туман, гріло землю, і вона парувала стиха, тужавіла; дороги просихали, ставало легше іти. На горбах маячіли людські постаті, і коли мобілізовані підійшли ближче, то побачили, що то бійці копають окопи. Жовта глина лежала на стерні свіжими купками. Обабіч горіло маленьке вогнище. На лопаті, що лежала на пустих кулеметних коробках, висів котелок. Літній, зарослий щетиною боєць щдкладав сухі соснові щепи, кашоварив.

— Братці, не буде в кого махорочки на самокрутку? — запитав він, витираючи червоні руки об штани.

— Задніх питай, там народ багатший, — порадили з гурту.

— Що за частина? — запитав, під'їхавши, Храпов.

— Ось, риємо, — показав на окопи боєць і незадоволено насупився. — Отак кожного разу. Вигепаєш окоп по шию, цілу ніч сорочка не просихає, а вранці команда: «Відступати». Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого закурити чи ні?

Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет із свинячого міхура.

— Де такого доп'яв? — засміявся боєць, любуючись кисетом.

— Це мені один равин подарував.

— Що? — не второпав боєць.

— Бери, коли дають. Чого розпитуєш. Люди познімали з плечей торби, розташувалися на короткий відпочинок. Раптом хтось крикнув: «Повітря!» Деякі попадали на землю, деякі застрибали в окопи. Тривога виявилася даремною. Два німецьких месери прошуміли стороною, залишаючи за собою металевий дзвін.

— Чекай, чекай, — посварився йому вслід Прокопчук. — Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися.

Всі засміялися. Прокопчук зняв із себе торбу, розсупонив й, вийняв сало, примовляючи, як на весіллі:

— Їжте, людоньки, їжте. З доброго кунця сало. Із жирного. Може, хто курятини бажає, то й таке у нас є. Ану, Марку, гости людей на добре здоров'я.

Бійці повилазили з окопів, дружно накинулися на гостинці, смоктали курячі кісточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худішала.

«Своє сало в торбі тримає, а моїх курей їдять, аж ва вухами лящить. Щедрий на чуже, а свого, не бійтесь, не роздає. Плакали мої запаси».

Перепочивши, рушили далі. Всю дорогу Марко мацав порожню торбу, лаяв Прокопчука:

— Мої запаси пороздавав, а свої, бач, ні. Який хитрий.

— Або ми з тобою в голодний край, а не поміж людей йдемо? — не втрачав надії Прокопчук.

— Говоріть. Гаразд, що язика маєте доброго. Увечері проходили Старобільськ. Вулицями містечка рухалися війська, обози, евакуйовані, команди, що наздоганяли свої частини, у провулках бродили корови, коні; запах кізяків і сечі не міг розвіяти навіть вітер. Вранці містечко бомбардували. Під ногами тріщало скло, вікна зяяли чорними ротами, а на дорозі, по виїзді з містечка, стояв загрузлий по самий радіатор трактор. Біля нього два трактористи у ватяних штанях і фуфайках, обличчя в грязюці. Вони просять проїжджих і перехожих: