Григорий Тютюнник - Вир

— Я серйозно запитую.

— Тут, по-сусідськи.

Тимко вийшов і зупинився, вражений. Стало світліше. На чорну і довгу німецьку клуню падали відсвіти далекої заграви, її ледь-ледь було помітно крізь густу попону ночі. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада.

Темна ніч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить німецьким духом, викликали в Тимка тривогу.

«Чого це я серед ночі їм знадобився?» — думав він, входячи в будинок, де зупинилися командири.

В маленькій кімнаті, куди він зайшов, тепло і затишно. На столі «кадильниця» — черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидів у широкому вольтерівському кріслі, і трудно було розібрати, спить він чи так сидить, задумавшись: освітлені були тільки його довгі ноги в чоботях і руки, що лежали на бильцях. Груди і обличчя приховані кімнатним мороком. Костюченко, умитий, причесаний, в білій сорочці, а яку хрестом врізалися підтяжки, перелистував книжку в цупкій оправі.

— А, Вихор? Ну, як влаштувалися?

— Добре, товаришу комісар.

— Не голодні?

— Ні, товаришу комісар.

Костюченко поклав книжку на стіл, якусь мить затримав погляд на Тимкові, пройшовся по хаті.

— В клуні стоїть мій кінь. Засідлайте і проїдьте кілометрів десять у степ, у той бік, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, — скачіть сюди.

— Єсть, — козирнув Тиміко.

— Іще ось, на всякий випадок.

Комісар вийняв з кишені пістолет, подав Тимкові. Той здивовано і розгублено глянув на комісара, ніби питаючи, що це має означати і чи той не жартує. Але комісар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом. Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засідлав коня, виїхав з двору.

Чорною штольнею простяглася вулиця.

За селом зупинив коня і деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи рижу морду, розгорялася.

Тимко повернув коня і поїхав на неї, одною рукою тримаючи поводи, другою стискаючи в кишені пістолет. Заграва розгоряється, піднімаючись вище і вище в небо. Тимкові добре видно голову коня і стерновище, по якому він їде. Червоні відсвіти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиняє коня і довго дивиться на заграву; і чим довше він дивиться, тим ясніше бачить, що там метушаться якісь тіні і долинають голоси. І мариться йому, що то горить його село. Люди бігають з відрами і кричать: «Гаси, гаси!» Враз налітає ^ізрна орда німців, арканить людей, б'є, волоче. Ось вони схопили Орисю, простоволосу, в одній сорочці, розп'яли на хресті. На білій сорочці червоними тінями танцює полум'я, білі ноги в червоній грязюці. Орися виривається, кричить: «Тимку, рятуй мене, Тим-ку!» — і на мить з тієї заграви вихоплюється бліде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси розпущені. На них осідає попіл. А обіч шкіряться мордаті каски.

— Ні, гади, не буде по-вашому, — крикнув Тимко. На його крик від землі відділилася людська постать і майнула в темряву.

— Стій, — крикнув Тимко і погнався.

Кінь схарапудився, рвонув убік і став, як заплішений у землю. Тимко схилився з сідла і побачив людину, що лежала на землі і щось бурмотіла. Серце Тимка обхопив холодок.

— Хто такий? — запитав він, не злазячи з сідла. Людина мовчала.

— Вставай, стрілятиму.

Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сідлі і гримнуло в степ.

— Ану, вставай.

Людина піднялася і тихо засміялася хрипким бабським сміхом. Це була стара жінка у подертому пальті.

— Хто така, що тут робиш?

Жінка забурмотіла щось невиразне, простягаючи до Тимка довгі кощаві руки, кудись зовучи його.

«От історія. Що ж мені з нею робити? — подумав Тимко. — А що, коли це шпигун, переодягнутий у жіночу одежу і прикинувся божевільним. Треба відвести в село».

— Ану, марш вперед, марш!

Вона покірно пішла, щось бурмочучи і тремтячи від холоду.

Через півгодини вони були в селі.

Тимко постукав у двері, за якими спали командири.

— Хто там?

— Це я. Вихор.

У білій сорочці появився комісар.

— Що трапилося?

— Шпигуна спіймав.

Костюченко до цієї звістки поставився спокійно.

— Заходь.

Тимко підштовхнув бабу наперед. На столі так само горіла кадильниця-жировичок. В кріслі, не міняючи пози, спав Храпов. Почувши чужі голоси, прокинувся.

— Хто це? — запитав, показуючи на обірвану жінку.

— От, знайшов у степу. Белькоче — нічого не розбереш. А хто така — не знаю. Може, шпигун якийсь?

— А, це та, що нам про неї говорили, — усміхнувся комісар, дивлячись на Храпова. — Обшукайте її.

Тимко обмацав у неї кишені. Баба весь час усміхалася, водила носом, ніби до чогось принюхувалась.