Григорий Тютюнник - Вир

— Ти що хочеш, зараза, щоб я тобі живіт розпоров? Ану вперед!

Тимко нехотя повернувся спиною до бійця, закрокував по піску. Такого приниження він ще ніколи не знав. Тимко увійшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.

— Куди? — запитав один із них.

— До старшого лейтенанта Махоткіна.

— Проходь...

Тимко не один раз чув, як згадувалося це прізвище бійцями. Як тільки хтось із бійців нарікав на погану їжу в запасному полку, лаяв причіпливих командирів або висловлював своє незадоволення положенням на фронті, йому говорили:

— А чого це ти розбазікався? Хочеш до Махоткіна? — і боєць відразу ж затихав.

Коли мизаті, гостроокі і неговіркі бійці в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив:

— О, махоткінці пішли. Кашу із смальцем тріскають.

Вели когось без ременяки і пілотки, всі шепотіли:

— Он уже... Повели до Махоткіна...

Тимко не дуже цікавився, хто такий Махоткін, що він робить, тепер же насторожився і відчував неспокій. Усе, що він бачив, хотіло задавити його волю:

вартові, що мовчки стояли кожен біля своїх дверей, залізні шафи із величезними замками, тиша, настороженість, загадковість.

Боєць провів Тимка по коридору і відкрив двері, що вели до малесенького передпокою.

— Стій тут, — наказав він і, обсмикнувши гім-настьорку та поправивши на животі поясок, зайшов у другу кімнату. Через хвилину вийшов звідти і кивнув на двері: — Давай.

Тимко переступив через поріг, двері тихо закрились і клацнули замком.

В кімнаті не було ніяких меблів, крім залізної шафи в кутку і письмового стола, що стояв біля вікна. За столом сидів переперезаний ременями чоловік; голова у нього була важка, лиса і квадратна, руки маленькі, нервові, очі олов'яні; обличчя брюзкле, нездорового картопляного кольору, як у людини, що мало буває на повітрі і багато палить. Тимко майнув очима по кімнаті: вікна загратовані, на столі теж маленькі грати, мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди і злегка нахиливши праворуч голову. Він не був у військовій формі, а в домашньому, тобто в чоботях з штанами на випуск і голубій сатиновій сорочці, порваній на ліктях і спині. Тому він так і доповів, що «мобілізований такий-то на ваш виклик з'явився». Олов'яні очі обмацували руді Тимкові чоботи, на яких ще й досі сиділа порохами троянівська земля і зеленими лишаями сохли коров'ячі кізячки, чорненькі штанці, у яких парубок ходив у артіль на роботу, міцні груди Тимка, що двома сковородами проступали крізь сорочку, дихали спокійно. Тимко обмивав своїми чистими очима картопляне обличчя переперезаного ремеиями чоловіка.

— Я — старший лейтенант Махоткін, — нарешті обізвався чоловік, що сидів за столом. — Що вам відомо про Гараська Сича, що цієї ночі втік із частини?

Тимко потис плечима:

— А що відомо? Втік — і все.

— Він не говорив з вами про втечу?

— Ні. Не говорив. Та хіба той, що думає тікати, кому скаже?

— Буває так, що й говорить, особливо вірному товаришу... А в нас е дані, що ви полюбляєте товаришувати з утікачами...

В Тимка сипонуло морозом поза спиною: це — Сергій. Сергій Золотаренко. Це його робота... Це він розказав про мене і про Джмелика». Тимко витримав довдад олов'яних очей. Махоткін розгорнув папку, що лежала на столі, і довго та уважно читав її.

— Так тобі нічого не відомо про Сича?

— Ні.

— А хто у вас є такий, що може втекти?

— Хто ж його знає. Хіба до чужого залізеш удушу.

— А ти часом не збираєшся?

— Збираюся. Тільки на фронт.

— Навряд чи тобі вдасться.

— Поживем — побачимо... — усміхнувся Тимко. Махоткін устав із-за стола, з папкою в руці підійшов до залізної шафи.

«Запер туди і мою душу», — гірко подумав Тимко. Потім Махоткін підійшов до Тимка, пощурив очі, погрався ключами і сказав, з цікавістю зазираючи хлопцеві в обличчя:

— Стежка твоя запетльована, хлопче, і якщо ти і надалі мірятимеш землю лисячим слідком, то гляди, щоб у залізний капкан не попався... А тепер — марш звідси!

Тимко, похнюпивши голову, побрів до дверей, які відкрив вартовий, що супроводжував його до кабінету Махоткіна.

У дверях Тимко зупинився і хотів сказати: «Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землі сліди, в одного лисячі, а в другого — вовчі. Розберись, чиї кращі», — але стримався. Боєць випровадив Тимка надвір, і Тимко сказав йому на прощання:

— Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронті залізні галушки хапать, то краще людські душі. Тільки життя, бачиш, по-різному повертається. І колись правда припре і тебе до стіни...