Григорий Тютюнник - Вир

— Ти мені побалакай більше, — огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його і швидко пішов пісками до своїх куренів.

Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мішком.

— Ти чого не спиш? — запитав його Тимко.

— Досада роз'їдає. Сидимо, як до лакола прип'яті. Інших у часті порозпреділяли. А ми? Так. Ні в тин ні в ворота. А може, нас і справді кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування, то нічого не говорило? Якби знаття, я б зарані заяву написав до вищого командування, щоб мене ні в льотчики, ні в моряки не брали, а тільки в піхоту.

— Чому ж так?

— У льотчики вибирають таких, що на голову міцні, а я — нікудишній. Вилізу на клуню — і то голова крутиться. А як підтягнуть під самі хмари та попокрутять мертвими петлями? Що тоді з мене буде? Формена ганчірка. І на морі я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лід жене, — так і підперло до горла. А на морі? Там як почне кидати то вниз, то вгору, то не втямиш, де небо, а де земля. Мені тільки на сухопутті служити. Дуже великий я охотник по землі ходити. Так що ж тобі командування говорило? Не питало про Гараська Сича?

— Питало, та ще й лаяло.

— Це мій гріх, — зітхнув Марко. — Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» — питає. «Я», — відповідаю. «Ходімо надвір, я тобі щось скажу», — просить Гарасько. Вийшов я. Він відвів мене в сосни і каже: «Хочеш Троянівку побачити, то я тебе навчу, як це зробити». Я насторожився, думаю: «Тут формене діло не чисте...» Відводить він мене ще далі і тихо так шепче: «Ходім, — каже, — зі мною, і за тиждень будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчі є — на двох вистачить. А ні — то в людей попросимо. Хто нас затримав? Ми на бійців не схожі. Скажемо — пастухи, худобу відганяли, і ніхто нас не займе. Ну, гайда». Страшно мені стало від таких слів, під грудьми холодець труситься. Ну що тут, думаю, говорити? Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить він, думаю, отут мені кишки — і шукай тоді качки в очереті. «Ага, так ти злякався, значить... Боїшся? А я не боюся». Шурх поміж соснами — і був такий. А я стою — з місця не зрушу. Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бігти?

Тимко зірвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.

— Пішли до Махоткіна, — тихо наказав він.

— Чого? Хіба він і мене викликав? — не второпав Марко.

— Пішли, даси відповідь за те, що дезертира покривав.

Марко схопився руками за сосну, злякано запросився :

— Не губи мене, не карай, Тимку... Що ти робиш? Тимку... пусти, пусти мене...

Тимко стояв перед ним задиханий і гнівний:

— Бичачий оривок. Ну що мені з тобою робити? Нцтовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода — всохне. Вона хоч тінь дає, а ти на якого чортового батька живеш на світі?

Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:

— Тимочку, а ти не заявиш на мене?

— Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.

Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди:

одним можна вірити, іншим — ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього» люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».

Перед світанком зробили «підйом»:

— Троянівка, ворушисьі В темряві загомоніли люди:

— Ти куди торбу тягнеш? Думаєш, як темно, то не бачу?

— Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь. Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.

— Стрункої.

Темний чотирикутник завмер.

— Кроком руш!

Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.

— Припинити розмови!

Петлювали лісом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кінця, другий — з іншого. Коли сходилися на середині, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову.

Відсталих не було.

Колону повели далі.

Світало. З темряви поволі виступали стовбури дерев, угорі, між кронами, світлішали небесні озерця.

Знову зупинилися. Сержанти забігали, рахуючи людей. Якісь два військові ходили слідом за сержантами. Потім всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою, і сержанти пішли в ліс, а командири стали поперед колони і повели далі, з лісу.