Григорий Тютюнник - Вир

Деякий час троянівці їхали в тихій жалобі. Усі думали про те, що жив чоловік — і нема. А який гармоніст путящийі Чи хрестини, чи весілля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже ойру-сміх — хоч-не-хоч танцюватимеш. І от немає Петруся. Загребли його в придніпровських пісках. Ніколи він не повернеться в рідне село. Не побивайся, жінко, не виглядай, не надійся, не прийде він, не обійме твої натруджені плечі, не порадує діточок — житимеш одна, і страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серці на все життя: вдова.

— Е, чого це ми носи повішали? — перебив мовчанку Панас Гичка. — Все про війну та про війну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажіть. Як там, що? Хотіли мимохідь і ми додому зазирнути, та капітан не дозволив. Каже, вас пусти, то біля бабської .спідниці і прилипнете. Так і не вдалося зазирнути в рідні краї. Та, мабуть, і краще. Раз перекипіло серце — і баста. Навіщо вдруге ятрити?

І розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться між хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сім'ї, кого взяли в армію, а хто вже, може, повернувся «по чистій», чи цілі хати, чи не бомбили села...

В лісі почулася голосна розмова. Передні зупинилися, наслухаючи. Капітан підняв руку, щоб задні також припинили рух.

— Що там таке? — зацікавився Оксен і пробрався наперед.

Гребєшков і Хамраєв про щось тихо говорили. Потім капітан махнув рукою і сказав: «Давай». Хамраєв зняв карабін і пішов поміж кущами, високо піднімаючи ноги. Ні одна галузка не хруснула під його ногами. Люди притихли, слідкуючи за ним. Скоро гімнастьорка Хамраева зникла між деревами. Гомін у лісі також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають коні. Сонце вже стояло опівдні, і тіні від широких крон лежали на траві. Лісова прохолода освіжала людей і коней; десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркіт. Німці бомбили станцію. Вершники на той гуркіт перезирнулися. Гнат рипнув сідлом, і всі зашикали на нього, ніби те рипіння було чути за тридев'ять земель. Враз почувся шелест, і на дорогу вийшов Хамраєв.

— Там люди, товариш капитан. Наши люди. Лошадь травка щиплет. Люди язиком болтай. Какой-такой — не знаю, — доповів він.

За кілька хвилин вершники були на галявині. Біля багаття сиділо з півдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулія самогону і сковорода, на якій шипіла підсмажена ковбаса.

— А, наші дорогі бійці, браття, — кинулися вони до вершників. — Сідайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сідайте. Все рівно — війна.

Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою. Це був пристаркуватий чоловік, голова сива, але зуби білі, міцні.

— Хто такі? — запитав капітан, злазячи з коня.

— Ми хлопці веселі. Пий, гуляй. Ми тутешні партизани. А я — Олифір Кузьменко, з-під Журавного. Ще в громадянську війну по лісах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сідайте в коло, дорогі наші браття, і будьте як дома. Семене, а, Семене! — загукав він до молодого білочубого, що стояв, відставивши ногу, і, усміхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. — Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всім. На два роки вистачить, — вихвалявся Олифір.

Капітан сів у коло, біля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього і ніби питаючи, як же його триматися і що робити при цій кумпанії. Капітанові піднесли стакан горілки. Він відпив, закусив солоним огірком.

Оксен сидів поряд із Гичкою.

— Ну як? — запитав він, кивнувши на лісовиків.

— Кумедія. Геть чиста кумедія, — зашепотів Панас.

— Слухай, а може, і ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.

— Аз тим, з капітаном як? Він же не відпустить? А і ниті що подумають. Утік, скажуть, заховався. Ні, піду я далі. За армією піду. Там наші бійці, наші люди. А про рідний край ти мені не нагадуй. Мимо дому проходив — ноги до землі прикипали, трохи було на Троянівку не завернув. А потім думаю — обійду десятою дорогою, подалі від лиха...

— А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тільки, звичайно, не з такими, як оце...

— Е, ні. Раз я вже вирішив, то хай так і буде. Ліоля невеликої гостини вершники знову зібралися в дорогу.

— Ще раз пропоную: їдьте з нами, — заговорив капітан.

Гнат був засовався їхати з капітаном і других підбивав :

— А що ж, капітан правду каже: чим тут нидіти в лісі, краще туди, де всі.

— Капітане, їдьте своєю дорогою і до нас не мацайтесь, — спалахнув Оіксен.