Григорий Тютюнник - Вир

— Авжеж, правду.

«Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов'язково десь у веселу дірочку свисне».

За якісь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.

— Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам!

— Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такі дядьки, що намилять тобі шию, а потім з неї витяжки зроблять.

— Що? З мене? — нахвалявся Гнат, але завертати до дядьків роздумав.

Невдовзі вершники повернули на грунську дорогу і тільки доїхали до перших хат, як із соняшників вийшли два бійці: корячконогий узбек з карабіном за плечима і високий худий сержант в здоровенних ботинках.

— Хто такі, куди їдете? — запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску, від якої були сині губи. — Документи.

— Вакуїровані ми. Зіньківського району, з села Троянівки, — пояснив Гнат.

— Слова болтай зачем нада? Бумага давай, — вимагав узбек.

Гнат, відгорнувши поли шинелі, поліз за документами. Сержант ворушив синіми губами, довго читав їх, нарешті повернув Гнатові.

— Ваші, — звернувся він до Оксена.

— У нас одні на двох, — заграв очима Оксен.

— Мені наказано, а наказ командира закон для підлеглого. Ви що, з одного села?

— Так точно. Він голова колгоспу, а я голова сільради.

— Проїжджайте...

— Стой, стойї Куда? — замахав узбек і, схопивши Гнатовото жеребця за вудила, осадив назад.

— Гіде узяв? — поплескав він смаглявою рукою по блискучих крщах нового сідла. — Яке твоє, зііаєш-понімаєш, діло?

— Самогон давал, седло брал. А? Какой такой хитрый. А? Военнні имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло...

Гнат побачив, що діло повертається погано, вдарив шпорами кони, але узбек тримав за уздечку і знову осадив коня. Вишкіривши зуби, зірвав з плеча карабін:

— Слазь.

Гнат, плутаючись у полах шинелі, скочив з коня.

— Шагом марш. Командир говорить будешь...

— Я ж голова сільради... Із Троянівки... Ось документи...

— Какой такой. Седло воєнний, лошадь воєнний. Якши, яман — клади в карман. А? — прицмокував язиком узбек.

«Доїздилася, бортова довбня», — лаявся Оксен.

У крайньому ворі блукало з десяток засідланих коней.

«Ось навіщо сідлечко знадобилося, — полютішав Оксен. — Драпкоманда доганяє фронт».

В холодку на Шинелях спали бійці. З хати, облизуючись після онідацку вийшов капітан.

— Що трапилося? — запитав він, заклавши великий палець за портупею.

— Лошадь воєнний, куда едут — неизвестно, — виступив наперед узбек і кивнув головою на затриманих.

— Хто такі? — насупившись, тоном військової людини, яка призвичаєна до покори нижніх чинів, запитав капітан.

— А ви хто? — зацікавився Оксен, граючи веселими очима.

— Капітан Гребєшков.

— Те, що ви капітан, — я бачу. Одне тільки не зрозуміло, як бійці під командуванням такого капітана перестрівають людей і відбирають у них речі. Це схоже трохи на грабунок.

Веселі очі Оксена дивилися з такою відчайдушністю, що капітан відчуа; від цих очей можна чекати всякого клопоту і напасті.

— Є наказ конфіскувати військове майно. Хамраев, зніміть сідло.

Узбек, радісно вишкірившись, бадьоро підійшов до Гнатового коня. Оксен зняв із себе смушеву шапку, подав Гребєшкову:

— До капітанської шпали не вистачає сивої шапки. Відразу будете генералом.

— Мовчати, — побагровів капітан і зробив шиєю судорожний рух. — Затримати, обшукати, згодом розберемося, — крикнув він.

— А чого згодом? Давайте зараз. Пішли в хату, — наполягав Оксен.

Гнат блимав переляканими очима, облизував сухі губи.

Господар, ветхий дідок, шмигнув у хатину, швидко закривши за собою двері. Гнат і Оксен посідали на лаві, каштан, крекчучи, заліз за стіл.

— Документи.

— Уже ж раз показували.

— Зайві розмови. Давайте на стіл документи. Обидва шльопнули шкіряними гаманами, туго набитими довідками.

Капітан, схиливши голову набік, довго вивчав їх, обличчя світлішало, нарешті посміхнувся:

— Ясно. Ви — сільський актив. Не гнівайтеся — час тепер, самі знаєте, воєнний. Ваш маршрут? — Він поліз у планшет за картою. — Може, ми поїдемо разом? Веселіше буде? А?

— Нам не по дорозі. Ви люди військові, ми — цивільні.

— Вигідніше іти з нами. Мої бійці, — він зробив наголос на слові «мої», виходило так, що вони існують для того лише, щоб охороняти його персону, — народ стріляний і, якщо вам доведеться сутужно, не підведуть.

— Це ви про що? — не второпав Оксен.

— Ну, — капітан опустив очі, зробив пальцями такий рух, ніби розтирав муку. — Ви комуністи — і тому з вами можна відверто. Може статися таке, — він знову підняв очі, ніби хотів подивитися, яке враження зроблять його слова, — що ми будемо оточені, ну, потрапимо в оточення, — поправився він. — Поки що, звичайно, ні, але може таке статися. Я веду їх на Харків. Там, за всіма даними, будуть формуватися дивізії.