Тарас Шевченко - Повісті (збірка)

Я зовсім нічого не зрозумів з того, що сказав господар філософ. Родич мій поважно хитав головою й посміхався. З цього я помітив, що й він зрозумів не більше за мене.

По трьох шклянках чаю "з додатком" знялася розмова про коні, про собак і нарешті про сусідів та сусідок. Серед останніх кілька разів назване було прізвище мадам Прехтель, і щоразу з якимсь додатком, наприклад, "каракатиця", чи "кубічна".

Мабуть таки ця мадам Прехтель порядна жінка, бо інакше вони б з пошаною про неї говорили. Розмова ставала жвавіша, недоладніша та масніша й скінчилась на тому, що господар звелів подати стіл, карти та попрохати панну Дороту. Вмить все було виконано, а на завершення зявилась і панна Дорота. Вона мовчки, манірно зробила "кніксен" і підійшла до столу. Не без здивовання пізнав я в панні Дороті ту саму стару дуенью, в якої я так без церемонії відняв свій чай на поштовій станції. Грачі сіли по своїх місцях, і я зостався ні в сих, ні в тих.

В товаристві грачів, зайнятих своєю професією, найбільше жалюгідна та марна постать — це глядач. А кузина моя, не тим будь згадана, не знає в своєму житті нічого приємнішого та милішого, як мовчки дивитися на чужі двійки та трійки. Для неї це вище за всяку ґалєрію образів, — все одно, що для безрогої свинарник, якщо ще не миліше. Та ба! вона не передбачала насолоди, що випала на мою долю, та по-дурному завязала щоку й зосталась дома. От ґава! А я — дурень-неотеса! — щоб не відограти ролі автомата, улюбленої ролі моєї кралі-кузини, я покинув байдуже зборище картярів та й вийшов із кабінету, чи вітальні — чорт його знає, що воно таке, — в ті самі двері, з яких виповзла мовчазна панна Дорота. Перейшовши вузенький недовгий коридорчик, опинився в великій круглій кімнаті, розмальованій синіми та червоними пасмами, немов турецький намет. Круглий великий стіл посередині та червона турецька канапа біля стіни складали оздобу й меблі кімнати, та ще висіла лямпа з чотирма ріжками, ясно освітлюючи цю химерну залю та цибатого льокая, що прибирав з столу чайні атрибути. Простак, не бачивши мене, притулив шийку зеленої, на ріпу схожої, карафи до своїх величезних губ, та ба! — даремне: господар та гості нічого в ній не зоставили.

З цього, нібито турецького, намету було чотири виходи. Я вибрав протилежний тому, котрим увійшов до цього нібито намету. Нове і то зовсім нове явище! Довга ґалєрія, освітлена кількома, теж до сонця подібними, лямпами, була поділена з одного боку деревяними перегородками на невеличкі комірчини, понумеровані золотими римськими цифрами. Комірчин тих було десять, і кожна з них була прикрашена горбатою канапкою та грубої роботи картиною, огидливо-масного змісту. Тут був домашній гарем пана Курнатовського, — явний, ще й лямпами освітлений вертеп розпусти. Паскудно, аж огида бере — паскудно. Чи не були це оті всі можливі розкоші, що ними він оточив теперішню жінку свою та що про них мені оповідав мій простосердний родич? Ще більше паскудство і ще більша огида! Побачимо, що далі буде. З огидливої ґалєрії ввійшов я до восьмикутної великої кімнати, розмальованої в китайському стилі й освіченої китайськими ліхтарями. З кімнати теж було чотири виходи, оздоблені написами червоними літерами. Над дверима, що з них я вийшов, було написано: "Насолода", над дверима навпроти — "Рух", праворуч — "Втіха", а ліворуч — "Нагорода". Од "Утіхи" та "Насолоди" дхнуло стайнею та псарнею. Я вибрав фірму "Рух" і опинився в темному запашному саду.

III

Не встиг я зробити й кілька кроків вузенькою стежкою, я почув звуки катеринки, що вигравала якогось вальса. Звуки було чути з лівого боку і, здавалося, недалеко від мене. Я зробив ще кілька кроків уперед і спинився. Ліворуч тяглася довга й вузька тополева алєя, а в кінці її світився червоний ліхтар. Я попрямував до червоного ліхтаря. Минувши алєю, я спинився здивований: передо мною показався ясно освітлений павільйон, чи щось подібне до шопи, а в ньому верещала невгамонна катеринка й рухалися якісь білі постаті. Катеринка грала вальса, а постаті не крутилися, як цього треба було б сподіватися, а сувалися взад та вперед, гучно притоптуючи ногами. Чудна дисгармонія, подумав я, підходячи тихенько до павільйону. Обережно, як кицька, підкрався я до одного з вікон і побачив... Як би ви гадали, що я побачив? Юрбу гарненьких сільських дівчат у білих свитках, що завзято витанцьовували метелицю. А мій великодушний однорукий герой ще завзятіше вигравав на катеринці вальса.

В юрбі прекрасних наївних танцюристок впала мені в око одна, що була краща й ґраціозніша за своїх подруг, з барвінковим вінком на голові. Це була сестра мого героя, мадам Гелєна Курнатовська. Я прилип до вікна так щільно, що мало шибки не видавив своїм лисим портретом. Танцюристки так щиро, з цілого серця, робили своє діло, що я не мав чого непокоїтись за свою нескромність. Вони не те що мене, але й пожежі б не помітили за тих блаженних хвилин.