Тарас Шевченко: Повісті (збірка)

Тарас Шевченко

(Переклад: В. Сапіцький)

Повість

-----------------------------------------

Присвячую Сергієві Тимофієвичу Аксакову

на знак глибокої пошани

ЧАСТИНА ПЕРША

I

3аманулося мені торік зустріти нашу чудову українську весну денебудь далі від міста, хоч от би й од такого, як сповитий садами наш золотоверхий Київ. Весна в місті не втрачає своєї принадности, але все таки це — місто, а мені захотілося самотнього тихого куточка. Ця поетична думка виникла в мене в початку або в половині квітня, — добре не памятаю. Памятаю тілько, що це сталося саме тоді, як розпливлася наша славна українська грязюка. Можна було б і пождати трохи: весною болото швидко висихає. Та вже коли щось мені впало в голову, хоч би й найхимерніше, то хоч уроди, а дай. У цьому пункті я дуже подібний до моїх неподатливих земляків. Письменники наші та взагалі люди статечні звуть це почуття силою волі, але його просто можна назвати воловою впертістю, — це яскравіше й виразніше.

Довго перебирав я в памяті своїх добрих приятелів, що приховалися в сутінках самоти, тобто присвятили себе повному безділлю. Старанно перебравши [всіх], спинився я на одному пенсіонованому гусарині, що звав мене своїм родичем, чому я зовсім не перечив. Проживав він, чи — якби інакше висловитись — животів у найбільш мальовничому куточку Київщини, верстов зо три від містечка Лисянки. На ньому й зупинив я свій вибір.

Трійкою добрих поштових коней з Трохимом і з чемоданом вирушив я раненько з Києва. До першої станції, Віти, доїхали ми без особливих пригод, і Віту минули щасливо, аж тут саме проти Білокняжого поля, не доїжжаючи каплиці, у лівої пристяжної обірвались посторонки. Гадали були сяк-так допхатись парою до Василькова. Та куди там! Грязюка по самі маточини, і наша пара ані з місця. На щастя наше, мужик віз лозу для плоту, ми в нього випрохали не без труднощів пару лозин та й змайстрували собі якось посторонки.

У Василькові підживилися ми з Трохимом фаршированою жидівською щукою, міцно заправленою перцем, та й потягли далі. Пішов дрібний, тихий дощик, потім усе дужчий та дужчий, а нарешті полив, як з відра; можна було б заїхати до корчми в Митниці й пересидіти дощ, але я сказав собі, що ніде не спиняюся до Білої Церкви, — так і зробив. До Білої Церкви приїхали вже вночі. Порадившись з Трохимом, вирішили ми заночувати на поштовій станції, і добре зробили, що так надумали, бо інакше може б мені ніколи й не довелося писати про цю мандрівку, а вам читати про неї, мої терпеливі читачі, бо вузол описаної мною події завязався саме тієї достопамятної ночі, тілько не на поштовій станції, як це здебільшого трапляється, але... Та навіщо наперед забігати?

Вирішивши заночувати на станції, я спитався завідувача:

— Чи є в вас кімната для подорожніх?

— Є дві, — відповів той, — та обидві зайняті. Якась пані, мабуть з дочкою, зайняла обидві кімнати.

Пані з молодою дочкою? — подумав я. Ет, яка досада, що я не гусарин або хоч не звичайний військовий, — я б знав, як тут собі раду дати. Просто на правах подорожнього в урядовій потребі (військові не їздять на поштових у власній потребі), запакував би матір з дочкою до одної кімнати, а сам би розташувався в другій, та на дозвіллі й занявся б обсервацією крізь дірку від ключа в дверях. Ось вам і початок роману, чисто на гусарський смак. Признатися, я вже й теє... Та духу не стало; сказано: кому не судилося бути військовою людиною, той хай хоч із аршин вуса запустить, а все зостанеться "штафіркою".

До містечка зоставалася ще добра верства, а до жидівського заїзду, де ми мали намір заночувати, що найменше дві. Та нічого робити, потяглися ми під зливою шукати жидівського заїзду. Трохим, не дуже задоволений моєю постановою, почав був сперечатися, та я махнув рукою, і ми пустилися в дорогу. 3а годину ми щасливо досягли бажаної мети.

При цій добрій нагоді я міг би змалювати вам білоцерківський жидівський заїзд з усіма його брудними подробицями; але манєра фламандського малярства мені не далася, а тут вона необхідна. 3азначу мимохідь, що, поперше, ніхто не вийшов мене зустрічати, як то буває по російських трахтирах. Але причиною тому могла бути темна непогідна ніч, причина слушна й для найодважнішого жидовина; подруге, — вдряпавшись якось по слизьких сходах до темного коридору, я спіткнувся об щось залізне, та так, що трохи лоба собі не розтяв. Ранком уже я побачив, що це були дроги з ресорами з-під якогось повозу. Таке було моє вшестя до гостинної юдейської господи! У кімнаті вже зустрінув мене жид, досить пристойний з виду, поміг мені стягти з плечей наскрізь промоклу непромокальну шинелю і принижено запитав: