Тарас Шевченко - Повісті (збірка)

Схопилася вона, простоволоса на двір вибігла, кричить, щоб бричку швидше запрягали. Побачила, що двір чужий, та й замовкла; подивилася на той бік греблі, охнула, затремтіла і, немов мертва, впала мені на руки. А я опамяталася, то й питає: "Де ж княгиня? (вона завжди так Катрусю звала), покажи мені її!" Ми пішли в комору, де замкнули Катрусю, як увійшли ми до неї, то побачили, що вона сиділа на землі, в одній сорочці, з розпатланими косами й уся горіла, як вогонь, хоч у коморі було доволі холодно; в руках тримала вона свою зімяту сукню та тулила її до грудей. Глянула вона на нас і пошепки сказала: "Спить, спить, не збудіть!" Ми вийшли з комори, — страшно було дивитися на неї, сердешну. Але Катерина Лукіянівна — наче нічого не сталося, і не зідхнула навіть. А тож ніхто інший, як вона, всьому причиною була, — не осуди її, Господи, на своєму суді праведному!

— Помовчавши, повернулася вона до мене та й каже: "Марино! Треба десь дістати бричку й коні та відвезти її до Чернігова або Києва. До Києва, здається, ближче, та де ми коні й бричку дістанемо?" - "Хоч би воза якого, а коні — кажу я — нам і Степанович дасть, тілько брички в нього немає, лише простий селянський віз." — "Попроси — каже — хоч простого воза."

Я випросила у Степановича, спасибі йому, і коней і воза, помостили на возі сіна, вкрили рядном і поклали її, нещасну, на возі; біля неї сіла сама Катерина Лукіянівна... та й повезли до Києва, до Кирилівського манастиря. От тобі, Катерино Лукіянівно, і княгиня! Любуйся тепер на неї!...

Старенька замовкла й тихо заплакала, а господар додав:

— Та таки нема що казать, — хороша тобі княгиня!

— А що ж сталося з князем? — запитав я.

— Господь його знає, — відповіла стара — перед Петром драгунія виступила з Козельця в похід, так може й він пішов з нею... Тілько ми його з тієї страшної ночі вже й не бачили.

— Добрий князь! Нема що казати, — додав господар — хоч би дитину відвідав, проклятий!

— Господь із ним! Хай краще не відвідує, — сказала старенька і, виходячи з хати, побажала нам доброї ночі.

Другого дня вранці, доки мій жидок підмазував бричку й запрягав свої худі коні, я сидів на призьбі під хатою і дивився на той бік Трубайла — на сумні останки погорілого села та мимоволі сам собі говорив: от тобі й село, от тобі й ідилія, от тобі й патріярхальний побут! Такі та інші подібні слова зривались у мене з язика, доки бричка не висунулась на вулицю. Подякувавши господареві за його безкорисливу гостинність, я вирушив у дорогу.

За кілька день я був у Києві і, поклонившись святим угодникам печерським, того ж самого дня відвідав і Кирилівський манастир. Та краще було б не відвідувати його. Там я занадто вже пересвідчився в гіркій правді сумного цього оповідання, що так нерадісно привітало мене в моєму любому рідному краї.

[1853 р.

Новопетровський форт.]

--- КІНЕЦЬ ---

Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том сьомий. Повісті. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1960. стор. 7-42.

Переклад: В. Сапіцький. За редакцією М. Славінського, П. Зайцева, В. Якубовського й О. Лотоцького.

Оригінальний текст взято з е-бібліотеки КІУС:

www.utoronto.ca/elul

Набір: Наталя Пісковська, Віктор Пісковський

Електронне форматування: Максим Тарнавський

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"

www.chtyvo.org.ua