Тарас Шевченко - Повісті (збірка)

Другого дня, за чаєм, він сказав Катрусі:

— "Знаєш, серденько, яку несподіванку зробила мені сестричка: не написавши мені ні слова, що хоче тебе особисто пізнати, — взяла та й приїхала, як то кажуть, не намислюючись. Отака тобі, серденько, — княжна Жюлі Мордатева." На "перекладних" приїхала, — справжній гусар-баба. Ну, й удружила! Учора, уяви собі, підхожу я до поштової станції, — дивлюся, стоїть біля воріт тройка коней, зовсім готова. Я спинився, — дай, думаю, подивлюся, хто такий їхатиме. Тілько глянь, — виходить дама. Я знаєш, трохи теє... Ти вибач мені, серденько, така вже клята звичка!... Дивлюся... та уяви собі мою радість... То була моя сестра... Тут ми, звичайно, в обійми одне одному кинулись."

— "А я й не знала, що в тебе є сестра", — промовила Катруся.

— "Аякже, є, і не одна, а дві. Одна замужня за графом Горбатовим, вона все живе в столиці, при дворі; вона б теж до мене приїхала, та, знаєш, не можна, — занадто вже її при дворі знають. Я тобі, серденько, зараз приведу свою сестричку познайомитись."

Як полотно, зблідла моя бідна Катруся. Вона, мабуть, догадалася, яка то була сестра. За хвилину він привів, тримаючи під руку, жінку, — не знаю, молоду, чи стару: за білилами та за румянами не можна було розпізнати. "Рекомендую тобі, серденько, — княжна Жюлі Мордатова"

Та дзиґою вклонилася, щось там бовкнула - не знаю, по-московському, чи по-польському, — нічого я не розібрала. Та й Катруся, гадаю, теж не зрозуміла, бо й головою до неї не кивнула, а тілько ще гірше зблідла.

— Ти вибач їй, друже мій, вона в мене ще інститутка, по-російському майже слова не вимовить, — та у високому світі жадної потреби в російській мові немає. Та я й про себе скажу: до двадцяти літ я не вмів двох слів по-російському сказати, все по-французькому, — така вже мода. Ми й нашу маленьку пошлемо в столицю до інституту? Правда?

Катруся не мала вже сили далі терпіти; вона мовчки встала й пішла до дитячого покою. Я пішла за нею, а Катерина Лукіянівна зосталася з своїми князями.

— Щаслива була б я, Степановичу, коли б забула те, що творилося в нас у домі. Та Бог мене, не знаю, за що, покарав, давши мені добру память. Після тієї клятої сестри я ні на хвилину не покидала Катрусі, та й вона, моя безталанниця, з того часу ані кроку з свого покою не ступила. Господи! Свята великомученице Катерино, чи ти страждала так, як вона, моя бідна Катруся, страждала? І вдень, було, плаче, і вночі плаче, — я вже не знала, що з нею й робити. Отож вона плакала, плакала, та й почала вже з розуму спадати. Хотіла була я дитину од грудей одлучити, — так ні ж, не дає.

— "Помру - каже — з нею разом; нехай мене з нею до одної труни покладуть. Нехай, що хочуть, роблять, а дитини нікому не дам."

— Що ж мені було з нею робити? Я так і полишила дитину; дивлюся тілько, було, та плачу. Катерина Лукіянівна теж, було, зайде до нашого покою, подивиться на свою княгиню і, хоч яка вийде була горда, не витримає, заплаче та й вийде з хати.

А тут таки поруч, у других покоях, пісні та музики, наче в корчмі на перехресному шляху. А жидівка Хайка, що її князь своєю сестричкою назвав, так і носиться з драгунами, співає, танцює та всякі вихиляси виробляє; огидлива, — навіть люльку смалила.

Катруся, моя бідна, спершу вдавала, що нічого не бачить і не чує, а потім уже їй, сердешній, і не сила була, але що ти вдієш з таким виродком? У нашої сестри, сказано, тілько сльози, самі сльози, — нічого більше не зосталося... А сльози що? Вода. Гай-гай! Не одну річку вилила вона цієї гіркої води, а він... йому все байдуже, — іноді зайде до неї та ще й питається: "Як ти себе почуваєш?" Наче осліп, прости мене Господи, — не бачить, що її, бідную, ледве ноги носять. "Чи не послати, моя люба, в Козелець по штаб-лікаря полкового?" - "Не треба", — промовить вона, та й замовкне. - "Ну, як собі знаєш, це твоє діло, а не моє; я до твоїх справ ніколи не втручаюся", — скаже, було, та й піде собі, грюкнувши дверима.

Тілько ми й світу Божого бачили, як він поїде, було, кудись тижнів на два-три до своїх товаришів-драгунів. Тоді ми без нього повимиваємо, повишкрябуємо підлоги, покої хоч трохи попровітрюємо, а то просто стайня стайнею. Раз якось приїхав він теж уночі й привіз з собою другу "сестру", вже не жидівку, а полячку, чи циганку — хто її знає; знаю тілько, що була чорна. Хотів був теж знайомити з Катрусею, та Катруся його й до покою не впустила.

Зима наближалася вже до кінця. Саме на Середохресті люди наші, зібравшись громадою, прийшли до нього просити збіжжя на засів. Говорили, що, як Бог уродить, то семерицею вернуть йому його добро. Де там! Слова вимовити не дав. Прогнав їх, нещасних, та ще й собаками нацькував. Хотіла була заступитись за них сама Катерина Лукіянівна, та він на неї як гримне: "Мовчіть! — каже — не ваше діло, я сам знаю, що роблю, я до ваших чепців та до блюзок не втручаюсь, так прошу не втручатись і до моїх наказів." Сказавши це, закликав свого Яшку й наказав запрягти тройку коней, щоб їхати до своїх драгунів.