Тарас Шевченко - Повісті (збірка)

— От тобі й героїчна поема! — подумав я.

— А що? Правда, прекрасна історія? — спитався родич, позіхаючи.

— Неабияка! — одповів я неуважно.

Години за дві до заходу сонця кузина обвязала собі щоку й зосталась дома, а ми з родичем поїхали до молодих.

Дорогою я переробив свою героїчну поему на цю скромну "Мандрівку з приємністю та й не без моралі", а що далі буде, побачимо.

30 листопада 1856 року.

[Новопетровський форт.]

ЧАСТИНА ДРУГА

I

Так от ми вдвох із приятелем, чи то пак із родичем, поїхали в гості до молодих; покинувши нібито недужу кузину вдома міркувати на безділлі, як їй поводитись з отою чарівною сусідкою-вискакулею. Виїхавши з села, а потім із липового темного лісу, ми опинились на звертистій маловничій дорозі, що вилася широким полем, на якому де-не-де стояли величезні суховерхі дуби. Проїхавши тюпцем верстви зо дві, родич мій звелів фурманові спинитись біля величезного сухого дуба, що простяг через дорогу своє голе коріння, мов ті довгі незграбні ноги.

— Хочете, — промовив родич, звертаючись до мене, — я вам покажу темну історичну букву? Ви людина вчена, — не те, що ми — може ви її й прочитаєте.

Я попрохав родича показати мені ту історичну темну літеру. Він указав мені на круглу невелику дірку в стовбурі дуба, відкіля саме в ту мить вилетіла сова.

— Ач, — куди сховалася! — сказав фурман, дивлячись на сову, що відлітала. — А родич спитав мене, чи знаю я, що це за дупло. Я відповів, що не знаю.

— Так угадайте, якщо ви мудрі, — говорив він далі таємниче.

— Дятел, думаю, видовбав на дозвіллі, — сказав я, зовсім не думаючи.

— Та воно дятел, тілько що не простий а чавунний. Подивіться добре та помацайте, то й дізнаєтесь, який там дятел сидить, — промовив він, сам із себе задоволений.

Я вийшов з повозу подивитись на загадкове дупло, і як ви думаєте, що я там побачив? Чавунну гарматну кулю, завбільшки в добрий кулак.

— Що? Нічого собі дятел? — спитався родич, сміючись.

— Нічого собі, — відповів я, підходячи назад до повозу.

— Але яким робом і коли він сюди залетів? — спитав я свого сопутника.

— А це вже ваша справа. Ми — люди темні, як і ця історична буква. Виходить, що й ви не прочитаєте? — сказав він далі.

— Не прочитаю, — промовив я, сідаючи до коляси.

— Треба припускати, що тут колись за давніх часів одбувся бій, — промовив він поважно, а подумавши, додав: а може й артилерійська мета денебудь близько стояла.

— І це може бути, — промовив я, і ми потюпали далі.

Його недоречний здогад враз ізнищив усі мої похмурі історичні домисли щодо гарматної кулі, що засіла в дуплі. Я веселіше глянув на поле, що ледве зазеленіло, на якому де-не-де стояли суховерхі дуби. Та й який міг бути бій на цьому райському місці? — простосердно спитав я сам себе, забувши, що навіть у самому раю брат брата зарізав. Ледве встиг я згадати про це перше братовбивство, аж на обрії райського поля зарисувалися дві могили, і на одній стирчав якийсь пірамідальний маяк. За двома великими могилами показалося ще кілька менших могил, а окрай темного лісу, на узліссі, де ховалась наша звертиста дорога, зявився невеликий земляний чотирьохкутний вал, зовсім такої самої форми й величини, як на полі біля Листвина, близько Чернігова, де Мстислав Хоробрий різався з єдиноутробним братом своїм Ярославом. Тілько й одміни, що листвинський вал засіяний хлібом, а в цьому забутому історією бастіоні здогадливий господар поклав скирти зібраного з поля збіжжя. Колишня бойова огорожа стала тепер огорожею для надбань працьовитого хлібороба. Втішна переміна!

— А мій дурень економ, так не здогадався влаштувати й у себе такий самий фільварк, — промовив мій сопутник, поглядаючи на вал, прикрашений скиртами торічнього хліба.

— У вас хіба є таке саме гніздо? — спитав я в нього.

— Єсть, тілько поросле лісом, — одповів він. — А добряща вигадка! Неодмінно звелю вирубати ліс та влаштувати в себе таку саму штуку.

Я не відповів йому ні слова на цю ґеніяльну аґрономічну вигадку, і ми мовчки вїхали до темного мовчазного лісу.

Од берегів тихого Дону до кременистих берегів бистроплинного Дністра — той самий ґрунт землі, та сама мова, той самий побут, та сама фізіономія народня, навіть пісні ті самі, як одної матері діти. А минуле життя цієї купки задумливих дітей великої словянської родини не однакове. На полях Волині та Поділля ви часто милуєтесь мальовничими руїнами стародавніх масивних замків та палаців колись пишних, як наприклад, в Острозі чи в Корці. У Корці навіть церква, сховище забальсамованих трупів фамілії графів Корецьких, сама собою обернулась у руїну. Про що говорять, про що свідчать ці похмурі свідки минулого? Про деспотизм та про рабство! Про хлопів та про маґнатів! Могила на Волині та на Поділлі — річ дуже рідка. А на берегах Дніпра, на Київщині та на Полтавщині ви не пройдете верстви поля, не прикрашеного високою могилою, а іноді й десятком могил, і не побачите ні одної руїни на просторі трьох ґуберній. Хіба тілько в якого багатого та примхуватого поміщика побачите в саду навмисне збудований, як руїни, деревяний розмальований храм Вести a la ротонда Тіволі. Що ж говорять допитливому нащадкові оті часті темні могили на берегах Дніпра та оті величезні руїни палаців та замків на берегах Дністра? Вони говорять про рабство та про волю. Бідні, малосилі Волинь та Поділля, вони охороняли тих, що їх розпинали, по неприступних замках та в розкішних палацах. А моя прекраона, могутня, вільнолюбна Україна туго начиняла своїм вільним та ворожим трупом незліченні величезні могили. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-гнобителя під ноги топтала й вільна, нерозтлінна вмирала. От що означають могили й руїни. Не дурно сумні та журливі ваші пісні, задумливі земляки мої! Їх склала воля, а співала тяжка самотня неволя.