Гюстав Флобер - Саламбо

Ночами із смолоскипами в руках карфагенці спускалися по мотузках із мурів, підпалювали бойові споруди найманців і вибиралися знову на фортечні вали.

Мато лютував. Від кожної перешкоди тільки закипав гнівом. Він пускався на щось химерне й страшне. Подумки кликав Саламбо на побачення й чекав на неї. Вона не приходила; він сприйняв те, як нову зраду, і зненавидів її. Побачивши її труп, він би, мабуть, кинув облогу. Він подвоїв передову варту, повстромлював попід мурами вила, повикопував у землі пастки і наказав лівійцям приволокти цілий ліс, щоб той Карфаген, як лисячу нору, спалити дотла.

Спендій уперто стояв за облогу. Він намагався змайструвати страшні, небачені досі машини.

Інші варвари, що отаборилися далі на перешийку, дивувалися з такої загайної облоги і почали ремствувати; їх пустили вперед.

Вони кинулись до брам і стали гатити в них ножами й дротиками. А що їхні не прикриті одежею тіла вражати було легше, то карфагенці повбивали їх велику силу; та найманці тільки раділи з того, зазіхаючи на більший пай здобичі. Це призводило до сварок, між ними починалися бійки. До того ж околиці були спустошені, і вояки кидалися один на одного, видираючи шматок хліба. Найманці почали занепадати духом. Цілими загонами розбігалися хто куди. Та тут була така тьма-тьменна люду, що того й не помічали.

Найкмітливіші вояки стали підкопуватись; та сипуча земля завалювалась. Тоді заходжувалися копати в інших місцях; і щоразу Гамількар, притуливши вухо до бронзового щита, викривав напрям підкопу. Він і собі заходився підкопуватись під шлях, де мали пройти дерев’яні вежі; коли їх хотіли пересунути, вони завалювалися в ями.

Кінець кінцем варвари впевнилися, що міста не здобути, доки не вивершать на висоту мурів довгого насипу, який би дав змогу битися, стоячи на одному рівні з ворогом, а щоб можна було пересувати по ньому бойові машини, вирішили забрукувати його верх. Тоді Карфагенові певно не встояти.

Карфаген починав страждати від спраги. За той самий черпак води, що на початку облоги коштував дві кезити, вже правили срібного шекеля; вичерпувалися й запаси м’яса та збіжжя; люди жахалися голоду; дехто натякав уже й на зайвих їдців, від чого всім ставало моторошно.

Від Хамонового майдану аж до Мелькартового храму вулиці були захаращені трупами. А що діялось це наприкінці літа, то воякам дошкуляли великі чорні мухи. Старі переносили поранених, а побожні люди й далі справляли похоронні обряди комусь із рідні чи друзів, що десь на війні наклали головою. Воскові статуї, з волоссям на голові й одягнені, лежали впоперек дверей. Вони танули від тепла свічок, що горіли біля них. Фарба стікала їм на плечі, а по обличчях живих, що протяжно наспівували жалібних пісень, струмували сльози. В цей же час вулицями метушилися юрби; проходили військові загони; начальники вигукували накази, і чути було, як раз у раз бухають у мур тарани.

Стояла така задуха, що трупи геть роздувало, аж не можна було їх упхати в труну. їх палили посеред подвір’їв. Але там було тісно, і полум’я перекидалось на стіни, раптом довгі язики полум’я шугали з будинків, неначе кров із артерій. Так над Карфагеном запанував Молох; він обхопив мури, котився вулицями, пожирав навіть трупи.

На перехрестях стояли люди, одягнені на знак розпачу в плащі з підібраного ганчір’я. Вони ганьбили і старійшин, і Гамількара, провіщали народові цілковиту загибель, закликали геть усе нищити, ні на що не зважаючи. Найнебезпечніші були ті, хто наївся блекоти, в нападі шаленства вони вважали себе за якихось хижих звірів, кидалися на перехожих, щоб їх роздерти. Довкола збивалися юрби; вони забували, що треба захищати Карфаген. Аби тільки знайти собі прибічників, суфет мусив уже вдаватися до підкупів.

Боячися, щоб із міста не вислизнув дух богів, їхні статуї обмотували ланцюгами. На патеків накидали чорні запинала, а вівтарі накривали волосяницями. Намагаючись розбудити почуття гордощів і ревнощів у Ваалів, на вухо їм нашіптували: «Невже даси перемогти себе?

Невже вони сильніші за тебе? Яви свою силу! Поможи нам! Хай інші народи не кажуть: «Куди ж це дивляться їхні боги?»

Постійна тривога гнітила жрецькі колегії. Надто боялися Раббетнині жерці, бо повернення заїмфа не зарадило лихові. Вони замкнулися за третьою огорожею, неприступною, як фортеця. Тільки один із них насмілювався виходити — верховний жрець Шагабарім.

Він приходив до Саламбо. Але сидів мовчки, втупивши в неї погляд, або ж говорив без угаву, докоряючи їй ще дошкульніше, ніж раніше.