Гюстав Флобер - Саламбо

Нарешті Гамількар знаком підізвав Саламбо і пошепки сказав їй:

— Ти залишиш його в себе, чуєш? Треба, щоб ніхто, навіть ніхто з домашніх, і не здогадувався про його існування!

Потім, уже за дверима, він спитав ще раз Іддібала, чи певен він, що їх ніхто не помітив.

— Ніхто, — відповів раб, — вулиці вже спорожніли. Війна захопила геть усі провінції, і він потерпав за сина свого господаря. Тоді, не знаючи, де його заховати, подався човном уздовж берегів; три дні блукав Іддібал по затоці, приглядаючись до укріплень. Нарешті цього вечора, бачачи, що біля Хамона нібито порожньо, він хутенько переплив прохід і зійшов на берег поблизу зброярні. Вхід до порту був вільний.

Та незабаром варвари поставили навпроти порту величезний пліт, щоб карфагенці не могли звідти виходити. Вони зводили дерев’яні вежі, водночас вивершуючи вали.

Сполучення з зовнішнім світом було перервано, й почався нестерпний голод.

Перебили всіх собак, мулів, ослів, а потім — і тих п’ятнадцять слонів, що їх привів суфет. Леви в Молоховому храмі стали такі люті, що храмові служники боялися підходити до них. Спершу годували їх пораненими варварами, а потім почали кидати їм ще теплі трупи; вони не схотіли їх їсти і всі поздихали. Присмерком уздовж старих огорож тинялися люди й вискубували поміж каміннями траву та квіти, а потім варили їх у вині, бо вино коштувало дешевше за воду. Декотрі підповзали аж до ворожих аванпостів і, підлізши під намет, викрадали якусь поживу. Варвари, вражені з того, часто, не чіпаючи їх, давали їм вернутися назад. Нарешті настав день, коли старійшини змовились тайкома порізати навіть Ешмунових коней. То були священні тварини, яким жерці вплітали в гриву золоті стрічки і які знаменували собою рух сонця, символ вогню в найвищому образі. їхнє м’ясо, поділене на рівні частини, заховали за вівтар. А тоді щовечора, нібито помолитися, старійшини сходилися до храму та нишком ласували собі кониною, а вертаючись додому, під тунікою виносили шматок ще й своїм дітям. У відлюдних кварталах, що були далі від мурів, ті з городян, котрі не так тяжко бідували, позамикалися в своїх будинках, боячись нападу інших.

Каміння, накидане катапультами, та уламки будівель, що їх порозвалювали для кращої оборони, геть захаращували вулиці. Найспокійнішої пори несподівано пробігали галасуючи юрби народу; а з височини Акрополя полум’я пожеж скидалося на розкидане по терасах пурпурове лахміття, що його шарпав вітер.

По місту не вгаваючи гатили три великі катапульти. Вони спричинювали страшні спустошення; чиюсь голову зашпурнуло аж на фронтон сиситського дому; на вулиці Кініздо мармуровою брилою розчавило якусь породіллю, а її дитину разом із ліжком відкинуло на Цінасінське перехрестя, де було знайдено й ковдру.

Та найбільше давалися взнаки кулі пращників. Вони падали на дахи, в сади й подвір’я тоді, коли люди сиділи перед своєю нужденною їжею і важко зітхали. На цих страшних каменюках були повидряпувані написи, що відбивалися на тілі; на трупах можна було прочитати образливі написи: «свиня», «шакал», «гадина», а часом і жартівливі: «Лови!» або «Так мені й треба!»

Частину валу, що тягся від рогу порту до водозборів, було вже зруйновано. Таким чином, малкійська людність опинилася поміж старим муром Бірси ззаду і варварами спереду. Та карфагенці, мавши досить клопоту з мурами, які треба було поширити і підмурувати якомога вище, не дбали про малкіиців; їх покинули напризволяще; всі вони загинули; дарма що їх ненавиділи, та тепер усі відчули страшенний гнів проти Гамількара.

Другого дня він повідкопував заховане в ямах збіжжя; управителі роздали його народові; три дні всі їли досхочу.

Та від того палила ще нестерпніша спрага; і весь час бачили вони перед собою, як довгим струменем падала з акведука прозора вода. Під сонячним промінням здіймалися знизу легенькі випари, на них стояла веселка, а маленький потічок, звиваючись по рівнині, впадав у затоку.

Гамількар не втрачав надії. Він покладався на якийсь щасливий випадок, на щось вирішальне, надзвичайне.

Його власні раби позривали з Мелькартового храму срібні листи; з порту було витягнено коловоротами четверо довгих суден, їх підвели до Маппальського узбережжя, в мурі, що стояв од моря, проламали діру й вирядили судна до Галлії, щоб там за будь-яку ціну набрати найманців. Гамількар доходив до відчаю, не маючи змоги зав’язати зносини із нумідійським царем і знаючи, що він стоїть позад варварів, готовий на них ударити. Тільки ж Нар-Гавас із своїми мізерними силами не міг зважитись на те сам-один. І суфет наказав підвищити фортечний вал ще на двадцять п’ядей, зібрати до Акрополя весь матеріал із військових складів і ще раз полагодити бойові машини.