Гюстав Флобер - Саламбо

Впадаючи в незрозумілу суперечливість, він тепер не міг простити молодій дівчині, що вона здалась на його намови. Шагабарім здогадувався про все, і настирлива думка про те, що сталося, роз’ятрювала його безсилі ревнощі. Він обвинувачував її в тому, що вона — причина цієї війни. Мато, гадав жрець, облягає Карфаген, щоб відібрати заїмф; він обсипав його прокльонами, глузував із цього варвара, який зазіхає на святиню. Одначе жрець мав на думці говорити з нею про інше.

Та Саламбо не відчувала вже ніякого страху перед ним. Тривога, що гнітила її колись, розвіялась. Тепер на душі був якийсь дивний спокій. Очі, сяючи ясним пломенем, уже не блукали, як перше.

Десь на цей час пітон заслабнув знову; а Саламбо, здавалося, навпаки — видужувала, і стара Таанах раділа з того, гадаючи, що це недуга її господині перекидається на змію.

Одного ранку Таанах знайшла пітона за ліжком із волових шкур; він лежав, скрутившись кільцем, холодніший за мармур, а голови й не видно було під хробачнею. На крик служниці ввійшла Саламбо. Вона почала перекидати змію носком сандалі, і рабиня геть сторопіла від такої нечутливості.

Та вже й постів не так запопадливо додержувала Гамількарова дочка. День у день сиділа вона на верхній терасі, зіпершись ліктями на поручень, і дивилася просто себе. Край міста нерівними зазубнями окреслювались на тлі неба гребені мурів, а зверху на всю їх довжину, утворюючи ніби облямівку з колосся, стриміли списи сторожі. Поміж вежами вона бачила, як удалині метушаться варвари; а в ті дні, коли припинявся бій, навіть могла розгледіти, що вони роблять. Вони лагодили зброю, змащували олією волосся або мили в морі закривавлені руки; намети були затулені; в’ючаки підбирали корм; а там далі — коси колісниць, поставлених півколом, скидалися на срібну шаблю, покинуту під горою. На думку їй спали Шагабарімові слова. Вона чекала на свого нареченого — Нар-Гаваса. Кортіло їй побачити й Мато, хоч який він був їй осоружний. З-поміж усіх карфагенців, певно, тільки вона могла б говорити з ним без страху.

До неї в покій часто приходив батько. Важко дихаючи, сідав на подушки і пильно дивився на неї майже з ніжністю, немовби, тяжко стомлений, знаходив у тому відпочинок. Він кілька разів розпитував про подорож до найманського табору. Навіть питав, чи хтось її на це, бува, не намовив; і Саламбо заперечливо хитала головою — вона горда була, що врятувала заїмф.

Та суфет у розмовах раз у раз повертався до Мато, вдаючи, нібито потребує військових відомостей. Він не міг утямки собі взяти, що вона там робила, так довго бувши в його наметі. Саламбо нічого не сказала про Гіс-кона; навіть самі слова прокльону, вважала вона, мають лиху силу, і вона може обернутися проти того, кому їх переказати; нічого не сказала вона й про свій замір убити Мато, боячись докорів, що не здійснила його. Вона сказала, що шалішим здавався дуже розлютованим, страшенно кричав, а потім заснув. Більше Саламбо нічого не розповідала, може, соромлячись, а може, через надмірну невинність, не надаючи великої ваги поцілункам вояка. Зрештою, все те жило в її затуманеній голові, як спомин про якийсь гнітючий сон; вона й збагнути не могла, як саме, якими словами все те переказати.

Якось увечері, коли вони сиділи отак одне проти одного, вбігла заклопотана Таанах. Якийсь дід із дитиною стоїть там, у дворі, він хоче бачити суфета.

Гамількар зблід і жваво сказав:

— Хай прийде сюди!

Увійшов Іддібал, але не впав йому до ніг. Він тримав за руку якогось хлопчину, закутаного плащем із козячої вовни, й зразу ж підняв відлогу, що затуляла хлопцеве обличчя:

— Ось він, владарю мій! Візьми його! Суфет і невільник відійшли в куток.

Хлопчина стояв посеред кімнати і скоріш уважно, аніж здивовано, оглядав стелю, меблі, перлові намиста, розкидані на пурпурових тканинах, і величну молоду жінку, що схилилась до нього.

Було йому років десять, і на зріст він був не вищий від римського меча. Його кучеряве волосся спадало на опуклий лоб. Очі, здавалося, прагнули простору. Ніздрі його тонкого носа широко роздималися. Вся його постать випромінювала те незбагненне сяйво, яке позначає обранців, призначених долею на великі діла. Він скинув занадто важкого плаща й, лишившись у самій рисячій шкурі, що огортала його стегна, рішуче стояв на підлозі маленькими, білими від пороху ногами. Він, безперечно, здогадувався, що вирішується щось важливе, бо стояв нерухомо, тримаючи руку за спиною, схиливши голову й застромивши в рот пальця.