Гюстав Флобер - Саламбо

Вояки, захоплені спритністю Спендія, виконували всі його накази. Весело пораючись біля машин, вони давали їхнім частинам свої, жартівливі назви. Так, наприклад, кліщі для хапання таранів прозивали вовками, а очеретяні прикриття — виноградними альтанками; себе звали ягнятами, казали, що йдуть оце збирати виноград; закладаючи ядра, зверталися до онагрів: «Ану-бо, хвицни їх замашненько!» А до скорпіонів: «Вжаль їх у самісіньке серце!» І ці дотепи, завжди ті самі, підіймали їхній ДУХ.

Одначе машини ніяк не могли зруйнувати укріплень. Це були подвійні мури, вщерть наповнені землею; ядра обвалювали самий лише гребінь стіни. Та обложені щоразу тут же його лагодили. Тоді Мато наказав спорудити дерев’яні вежі такі самі заввишки, як і вежі фортечних мурів. Щоб якнайшвидше засипати рів, накидали в нього дерну, колод, каміння, навіть закотили цілі вози; ще не всюди заповнили його, а незліченні юрби варварів уже ринули туди, де було завалено, і вдарили в мури, неначе розбурхане море.

Вони поприносили мотузяні й дерев’яні драбини та самбуки, що складалися з двох щогл, із яких по блоках спускалися бамбукові жердини з рухомим мостом унизу. Самбуки низками рівних щогл спиралися на мур, і по них вервечкою тяглися найманці, тримаючи в руках зброю. На мурах не видно було жодного карфагенця; варвари вибрались уже на дві третини фортечного валу. Аж тут зненацька повідтулялися бійниці, як із драконових пащ, вивергаючи вогонь і дим. Розсипався пісок, проходив крізь щілини панцерів; нафта приставала до одежі, розтоплене олово відскакувало від шоломів, пропалювало дірки в тілі; дощ іскор забризкував обличчя; спорожнілі очні западини, здавалося, плакали сльозами, великими, неначе мигдалини. В людей, геть жовтих від олії, спалахувало волосся. Вони кидалися бігти, полум’я перекидалося на інших. Гасили на них вогонь, здаля кидаючи їм на обличчя змочені в крові плащі. Дехто, ще не поранений, стояв скам’янілий, роззявивши рота й розставивши руки.

Приступ починався знову й знову кілька днів поспіль — найманці сподівалися перемогти, покладаючись на свої сили й відвагу.

Бувало, котрийсь із них вилазив на плечі іншому й забивав між каменями кілка, а тоді, ставши на нього, як на щабель, забивав другого, третього, беручись муром усе вище й вище; захищені пругом бійниць, що виступали з мурів, вони видиралися догори, але щоразу, досягши певної висоти, зривалися й падали. Глибокий рів ущерть був захаращений тілами; під ногами живих впереміш лежали поранені, вмирущі й мертві. Серед вивернених нутрощів, розбризканих мозків і кривавих калюж чорними плямами видніли обгорілі тулуби; а руки й ноги, до половини випинаючись із цих куп, стирчали, неначе тички на погорілому винограднику.

Самих драбин було замало, тому користалися й толенонами — пристроями, що складалися з довгої балки, яка була прикріплена навпоперек до другої і мала на кінці чотирикутний кіш на тридцять озброєних піхотинців.

Мато й собі поривався сісти до першого спорядженого коша. Спендій зупинив його.

Люди нагнулися над корбою; довжелезна балка стала здійматися, витяглася горизонтально, тоді звелася трохи не сторчма і, надто обтяжена на кінці, зігнулася, наче велетенська очеретина. Вояки, сховавшись у коші до підборіддя, поприсідали; видніло тільки пір’я шоломів. Нарешті, піднявши їх на п’ятдесят ліктів у повітря, балка хитнулася кілька разів праворуч, ліворуч і зігнулася ще більше; а тоді раптом, як велетенська рука, що затисла в жмені цілу когорту пігмеїв, спустилася й поставила на край муру кіш, повний людей. Вони кинулися в юрбу ворогів і вже не вернулись.

Негайно налагодили всі інші толенони. Та, щоб здобути місто, треба було мати їх у сто разів більше. Тож використовували їх у якомога дошкульніший спосіб: у кіш сідали ефіопські лучники, і тільки було закріплено линву, вони, повиснувши в повітрі, пускали отруєні стріли. П’ятдесят толенонів, здійнявшись отак над бійницями довкола Карфагена, насідали на нього, неначе якісь страхітливі шуліки; а негри з реготом дивилися, як у страшних корчах на валу конає сторожа.

Гамількар посилав туди гоплітів; він велів поїти їх щоранку соком трав, що помагали проти отруєння.

Якось темного вечора він посадив добірних своїх вояків на вантажні судна, а то й просто на дошки, і, звернувши з порту праворуч, зійшов на берег із ними у Тенії. Вони підійшли аж до перших рядів варварів, напали на них із флангу і вчинили страшну різанину.