Гюстав Флобер - Саламбо

Невільник знову закутався покривалом, і вони разом вийшли з дому та з гавані.

Гамількар простував пішки сам-один, без почту, бо наради старійшин, де мали обмірковувати якісь надзвичайні справи, відбувалися таємно і збиралися на них завжди, криючись від людей.

Спершу він пішов попід східним муром Акрополя, потім перетнув Овочевий ринок, проминув галереї Кінісдо, квартал, де жили торговці пахощами. Погасали останні вогні, гамір на широких вулицях завмер, тільки в темряві сновигали якісь довгі тіні; до них прилучалися інші, вони тяглися слідом за суфетом, як і він, простуючи до Маппал.

Молохів храм збудований був під крутою горою у похмурій місцині. Знизу тільки й видно було, що високі мури, схожі на стіни якоїсь страхітливої гробниці. Ніч стояла темна, і сива мла нависала над морем; воно билося в прямовисні берегові скелі з хрипінням і стогоном. Тіні мало-помалу зникали, неначе проходили крізь мури.

Прибулі пройшли браму й опинилися на великому чотирикутному подвір’ї, оточеному аркадами. Посередині

височіла восьмикутна будівля. Вгорі стриміли бані, тулячись довкола третього поверху, що тримав на собі щось на зразок ротонди; над нею конусом підносився дах із увігнутими краями та кулею на шпилі.

Горіли вогні в філігранних циліндрах, понастромлюваних на держална, що їх тримали служники. Полум’я світильників коливалося під поривами вітру і кидало багряні відблиски на золоті гребінці, якими було пришпилене на потилиці волосся, заплетене в косу. Служники метушилися, кличучи один одного зустрічати старійшин.

На кам’яних плитах то тут то там лежали, неначе сфінкси, велетенські леви, живі символи всежерущого сонця. Досі вони дрімали з напівзаплющеними очима. Але, розбуджені метушнею та гомоном, повільно зводились на лапи і підходили до старійшин, пізнаючи їх по одежі, терлися об їхні стегна, вигинали спини й голосно позіхали; у світлі смолоскипів видно було пару від їхнього дихання.

Почалася ще більша метушня, двері позачинялися, всі жерці повтікали, старійшини зникли за широкою колонадою, якою був обведений храм. Колони поставлені були концентричними колами і мали означати періоди Сатурна: в першому колі був рік, в другому — місяці, в третьому — дні; останнє коло сягало храмових мурів.

Там старійшини залишали свої патериці з нарвалового рогу, бо нерушимий закон карав смертю кожного, хто насмілився б прийти на раду з будь-якою зброєю. У багатьох одежа була подерта знизу, в місці, позначеному пурпуровою нашивкою, щоб показати, що, оплакуючи смерть когось із своїх рідних, вони не шкодували одягу, та водночас жалобна нашивка не давала одежі дертися далі. Дехто ховав свою бороду в торбину з фіолетової шкіри, прив’язавши її двома шнурками до вух. Усі віталися між собою, обіймаючись і тиснучи один одного до грудей. Гамількара обступили, вітали його. Здавалося, ніби брати зустріли після розлуки брата.

Це були люди здебільшого присадкуваті, з горбатими носами, як у ассірійських колосів. У декого, одначе, ширші вилиці, вищий зріст і вужча стопа ноги виказували африканську кров їхніх предків кочовиків. У тих, хто цілими днями сидів у своїй конторі, були бліді обличчя; на інших позначилося суворе життя в пустелі; дивовижні оздоби блищали у них на всіх пальцях рук, засмаглих під сонцем незнаних країв. Мореплавця знати було по хитливій ході, а від сільських жителів ішов дух винодавилень, сіна й мулячого поту. Ці колишні пірати чужими руками тепер обробляли поля, ці зажерливі купці, збивши великі гроші, споряджали кораблі, ці землевласники держали рабів, навчених різних ремесел. Всі вони добре знали релігійні обряди, розумілися на військовій стратегії, були хитрі, немилосердні й багаті. Обличчя їхні були стомлені довгочасними турботами. Вогнисті очі дивилися недовірливо, а звичка до подорожей та до постійної брехні, до торгівлі та владування надавала їм підступного й хижого вигляду, повного прихованої жорстокості й шаленої жадоби. А тут іще близькість божества навівала на них похмурість.

Спершу вони пройшли яйцеподібну залу із склепистою стелею. Семеро дверей, відповідно до сімох планет, вирізнялися на стіні кольоровими чотирикутниками. Перейшовши довгу кімнату, вони опинилися в другій такій самій залі.

В глибині зали горів канделябр, весь укритий різьбленими квітами, і на кожній із його восьми золотих гілок палав у діамантовій чашечці вісоновий гніт. Канделябр стояв на останньому з довгих східців, що вели до великого жертовника з бронзовими рогами по кутках. Обабіч ішли східці на плескату вершину жертовника; каміння там не видно було; все те виглядало, ніби гора нагромадженого попелу, а під нею щось помалу курилося. Далі, над канделябром, ще вище за жертовник, зводився Молох, увесь із заліза, з людськими, геть подірявленими грудьми. Його розгорнені крила слалися по стіні, опущені руки сягали підлоги; за очі йому правили три чорні камені на чолі, обведені жовтими колами, і, ніби готуючись заревти, він із страшною натугою витягав свою бичачу голову.