Гюстав Флобер - Саламбо

Довкола розставлені були ослінчики з чорного дерева. Позад кожного з них горів світильник на бронзовому ставнику, що трьома пазурами спирався на землю. Сяйво від усіх цих світильників відбивалося в перламутрових ромбах, якими викладено підлогу. Зала була така висока, що вгорі, під склепінням, червоні стіни здавалися чорними, а троє очей ідола блищали з висоти, неначе три зірки, напівзагублені в нічній темряві.

Старійшини посідали на ослінчики з чорного дерева, піднявши собі на голови поли своєї одежі. Вони сиділи нерухомо, схрестивши руки в широких рукавах, і перламутрова підлога здавалася блискучою рікою, що, струмуючи від жертовника до дверей, текла під їхніми босими ногами.

Посередині на чотирьох поставлених хрестом кріслах із слонової кості сиділи чотири верховні жерці: Ешмунів жрець був у фіолетових шатах, Танітин — у полотняних білих, Хамонів — у рудих шерстяних, а Молохів — у пурпурових.

Гамількар наблизився до канделябра. Він обійшов його кругом, оглянув запалені в світильниках ґноти і посипав на них запашного порошку; на кінцях гілок спалахнуло фіолетове полум’я.

Тоді розітнувся пронизливий голос, на нього відповів інший, і сто старійшин, чотири жерці та Гамількар заспівали гімн; повторюючи ті самі склади, дедалі посилюючи звук, вони брали вище й вище, і спів їхній ставав усе жахливіший, аж раптом вибухнув і завмер.

Хвилину чекали. Нарешті Гамількар витяг сховану в себе на грудях маленьку статуетку з трьома головами, синю, неначе з сапфіру, і поставив її перед собою. Було то зображення істини, символ духу, що мав пильнувати правдивого слова. Потім він знову поклав її собі на груди, і всі, ніби пойняті раптовим гнівом, закричали:

— То ж твої любі друзі, оті варвари! Зраднику! Негіднику! Ти вернувся, аби тільки побачити нашу загибель! Чи не так?

— Дайте йому говорити!

— Ні! Ні!

Вони мстилися, винагороджуючи себе за ту стриманість, до якої змушував їх суворий церемоніал; і хоч вони бажали повернення Гамількара, проте обурювалися тепер на саму тільки думку, що він врятував їх від поразки чи, краще сказати, не зазнав її разом з ними.

Коли галас притих, підвівся Молохів жрець.

— Ми питаємо тебе, чому ти не повертався до Карфагена?

— А вам що до того? — згорда відповів суфет. Зчинився ще більший крик.

В чому ви мене обвинувачуєте? Може, я погано командував військами? Ви бачили, як я веду бої, ви, що дали варварам…

— Годі! Досить!

Він знову заговорив тихо, щоб уважніше слухали:

— О так, ваша правда. Я помилявся, світочі Ваалові! Поміж нами є люди великої хоробрості та військової від ваги. Встань, Гісконе! — Пробігаючи примруженими очима по східцях до жертовника, немовби когось відшукуючи, він повторив: — Устань, Гісконе! Ти можеш скласти вину на мене, вони заступляться за тебе! Та де ж він? — Потім, ніби отямившись: — А! Та він же, певна річ, удома, серед своїх синів! Погукує на власних рабів і, щасливий та гордий, рахує розвішані на стінах разки почесного намиста, що заслужив у вітчизни.

Всі стурбовано заворушилися, посмикуючи плечима, неначе їх хльоскали нагаєм.

— Ви навіть не знаєте, живий він чи мертвий!

І, не зважаючи на їхній лемент, він сказав, що, кинувши на поталу суфета, вони кинули на загибель і саму Республіку та що мир із римлянами хоч би який, здавалося, вигідний, проте згубніший за двадцять битв. Дехто на ці слова почав плескати в долоні; були то бідніші з членів ради, яких завжди підозрювали в прихильності до народу чи до тиранії. Супротивники їхні, начальники сиситів та адміністратори, переважали їх кількістю; найвизначніші згуртувалися коло Ганнона, що сидів у другому кінці зали перед високими дверима, запнутими фіолетовою заслоною.

Він позамазував рум’янами виразки в себе на обличчі. Золота пудра обсипалася з його волосся на плечі, осівши там двома блискучими плямами, і стало помітно, що волосся те насправді білясте, миршаве та зваляне, як вовна. Руки були позамотувані пов’язками, змоченими в масних пахощах, що капали на підлогу. Недуга його, видно, роз’ятрювалась, бо вже навіть очей не видно було з-під набряклих повік. Щоб бачити, він мусив закидати голову. Прибічники підбивали його на відповідь Гамількарові, і нарешті він заговорив хрипким, відразливим голосом:

Не дуже дмися, Барко! Ми всі подолані! Нікого не минуло лихо! Тож покорися й ти!

Скажи нам краще, — промовив Гамількар усміхаючись, — як ти спровадив свої галери до римського флоту?