Гюстав Флобер - Саламбо

Мене гнало туди вітром, — відповів Ганнон.

Ти, як той носоріг, що топчеться в своєму гною, виставляєш напоказ дурний свій розум. Замовчи!

І вони взялися звинувачувати один одного в поразці біля Егатських островів.

Ганнон докоряв Гамількарові, що той не вийшов йому назустріч.

— Так це ж означало б віддати супротивникові Ерікс. Ти мусив вийти у відкрите море. Хто тобі не давав того зробити? Ах! Я забув, — слони бояться моря!

Гамількаровим однодумцям цей жарт здався таким дотепним, що вони зареготали, і склепіння загуло, неначе вдарили в кімвали.

Ганнон обурився на таку образу, — він захворів, застудившись під час облоги Гекатомпіля, — сльози текли в нього по обличчю, як холодний дощ по зруйнованих мурах.

Гамількар мовив далі:

Коли б ви любили мене, як його, — велика радість панувала б тепер у Карфагені! Скільки разів благав я у вас допомоги, а ви щоразу відмовлялися дати мені грошей.

Нам самим потрібні були гроші,— відповіли сиситські начальники.

А коли становище моє було розпачливе, ми пили мулячу сечу і їли ремені наших сандаль, коли я хотів, щоб кожна билинка обернулася на вояка, і мені залишалося поповнювати свої загони хіба що гнилими трупами полеглих, — ви відкликали решту моїх кораблів.

Ми не могли ризикувати всім нашим добром, — відказав на те Баат-Баал, власник золотих копалень у Гетулії Дарітійській.

А що ж робили ви тут, у Карфагені, в своїх домівках, за високими мурами? Треба було відігнати галлів до Ерідана, хананеяни могли б прийти до Кірен, і тим часом як римляни заслали послів до Птоломея…

Він іще вихвалятиме перед нами римлян! — гукнув хтось.

Скільки вони заплатили тобі, щоб ти їх захищав?

Спитайте про це в бруттіумських рівнин, у руїн Лора, Метапонта і Гераклеї! Я спалив там усе до пня, я спустошив усі їхні храми, й аж до смерті онуків їхніх онуків…

Ет! Ти пишномовний, як той ритор! — гукнув Капурас, знаменитий купець. — Краще скажи, чого ти хочеш?

Я кажу, що треба бути мудрішими або грізнішими. Коли вся Африка скидає з себе ваше ярмо, то це тому, що ви, недотепні володарі, не вмієте вести її в ярмі.

Агафокл, Регул, Цепіон — всі ці хоробрі мужі, тільки зійшовши на берег, захоплять Африку! Коли лівійці зі сходу змовляться з нумідійцями заходу, коли кочовики посунуть з півдня, а римляни з півночі… Раптом усі загаласувала з жаху.

— О, ви ще будете бити себе в груди, валятися в по росі та рвати на собі одежу! Але ніщо не врятує вас! До ведеться крутити жорна в Субуррі та збирати виноград по горбах Лаціуму.

Вони почали ляскати себе по правому стегні на знак обурення, і рукави їхні тріпотіли, неначе великі крила наполоханих птахів. Гамількар у шаленому пориві промовляв далі, стоячи на найвищому східці вівтаря, тремтячий і страшний. Він підіймав руки, і проміння канделябра, що палав позад нього, проходило між його пальців, мов золоті списи.

— Ви втратите свої кораблі, свої лани, і колісниці, і висячі ложа, своїх рабів, що розтирають вам ноги! Ша калам за лігва будуть палаци ваші, і плуг розоре ваші гробниці. Не стане й сліду вашого, лише над купами руїн кричатимуть орли! Загинеш, Карфагене!

Чотири верховні жерці простягли руки, захищаючись від прокльонів. Всі повставали. Але морський суфет, священний урядовець, був під заступництвом самого Сонця, і особа його була недоторканна, аж поки зібрання багатих не засудить його. Жертовник навівав жах. Всі сахнулись назад.

Гамількар замовк. З непорушним поглядом, з обличчям блідим, як перли на його тіарі, він задихався, майже зляканий власними словами, в полоні зловісних видив. З підвищення, на якому він стояв, світильники на бронзових ставниках здавалися йому широким вогненним вінком, покладеним долі; чорний дим від них здіймався під темне склепіння, і кілька хвилин тривала така глибока тиша, що чути було далекий шум моря.

Тоді старійшини почали радитися між собою. Варвари загрожували їхнім інтересам, їхньому життю. А перемогти варварів не можна було без суфетової допомоги, і це міркування, незважаючи на їхню гордість, змушувало забути все інше. Вони залучили до своєї розмови й Гамількарових друзів. Почалися користолюбні замирення, натяки та обіцянки. Гамількар не хотів більше втручатися в будь-які урядові справи. Усі почали його вмовляти. Та що раз у раз повторювалось при цьому слово «зрада», то він вибухнув гнівом. Єдиний зрадник — це Велика рада, бо повинність вояків триває, поки йде війна, а тільки-но війна скінчилась — і вони вільні. Він навіть похвалив їхню хоробрість та говорив про користь, яку могла б мати Республіка, привернувши їх до себе дарунками і привілеями.