Гюстав Флобер - Саламбо

Тоді Магдасан, колишній правитель провінцій, сказав, поводячи своїми жовтими очима:

— Далебі, Барко, ти, мандруючи світами, обернувся на грека, чи римлянина, чи вже й сам не знаю, на кого! Якої ти нагороди домагаєшся цим людям? Хай краще згине десять тисяч варварів, аніж один із нас!

Старійшини схвально закивали головами, бурмочучи:

Авжеж, чого з ними панькатись? Того добра можна знайти завжди!

І легко його позбутись, чи не так? Покинути напризволяще, як ви це зробили в Сардінії. Або ж дати знати ворогові, яким шляхом ітимуть найманці, як то зробили ви з галлами в Сіцілії, чи, зрештою, висадити посеред моря. Повертаючись, я бачив скелю, геть усю білу від їхніх кісток!

Ото лихо! — безсоромно вигукнув Капурас.

А то ніби вони не перекидалися сто разів до ворога! — загаласували інші.

Гамількар закричав:

— Навіщо ж ви, всупереч своїм законам, покликали їх до Карфагена? А коли вони, незчисленні та вбогі, опи нилися в вашому місті, серед усіх ваших багатств, ви й гадки не мали послабити їхню силу, поділивши на малі загони! Тоді ви випустили їх з жінками та дітьми, не за лишивши жодного заручника. Чи, може, ви сподівалися, що вони переб’ють один одного, щоб звільнити вас від прикрості виконувати свої обіцянки? Ви їх ненавидите, бо вони дужі. Ще більше ненавидите ви мене, їхнього на чальника. О! Я це відчув сьогодні, коли ви, цілуючи мені руки, ледве втримувались, щоб не покусати їх!

Якби леви, що дрімали в дворі, з ревом забігли до зали, й тоді не зчинилося б більшого ґвалту й метушні. Та ось підвівся Ешмунів жрець; стуливши коліна і притиснувши до боків лікті, стоячи прямо з напіврозтуле-ними долонями, він промовив:

Барко, Карфагенові треба, щоб ти став на чолі всіх пунійських військ проти найманців.

— Я відмовляюсь! — відповів Гамількар.

— Ми дамо тобі найвищу владу! — гукнули сиситські начальники.

— Ні!

Владу необмежену й неподільну, дамо грошей, скільки захочеш сам, усіх бранців і всю здобич, по п’ятдесят зеретів землі за кожен ворожий труп.

— Ні! Ні! З вами не можна перемогти!

— Він їх боїться!

— Бо ви безчесні, скупі, невдячні, слабодухі й безумні!

— Він їх жаліє!

— Хоче їм за проводиря стати! — кинув хтось.

— І рушити з ними на нас! — підхопив другий. А Ганнон із глибини зали прохрипів:

— Він у царі пнеться!

Далі всі посхоплювалися з місць, перекидаючи крісла й світильники; вони кинулись юрмищем до жертовника, розмахуючи кинджалами. Але Гамількар витяг із рукавів два великі ножі; лівою ногою ступивши вперед, він пригнувся під золотим канделябром і стояв нерухомо та погрозливо із заціпленими зубами та вогненним поглядом.

Отже, бувши завбачливі, вони поприносили сюди зброю; це був злочин; вони перелякано дивились один на одного. А що винні були всі, то скоро й заспокоїлись, і мало-помалу, повідвертавшись від суфета, принижені та люті, зійшли зі східців. Це вже вдруге зазнали вони від нього поразки. Якийсь час усі стояли. Дехто, поранивши собі пальці, тепер підносив їх до рота чи повільно замотував полою плаща; і вже коли мали виходити, раптом Гамількар почув такі слова:

— А! Це він відмагався, аби тільки не прогнівити своєї дочки.

Другий, гучніший голос підхопив:

— Звісно! Вона ж бере собі полюбовників із найманців!

Спершу Гамількар захитався, потім швидким поглядом став шукати Шагабаріма. Лише один Танітин жрець зостався на місці, і здаля Гамількар тільки й помітив, що його високого ковпака. Всі реготали просто йому в вічі. Що сумніший ставав суфет, то більше втішалася юрба, і серед того шуму й гамору чути було, як задні кричали:

Та люди бачили, як він виходив із її спальні!

Вранці, в місяці таммузі!

— Той, що вкрав заїмф!

— Вродливий чоловік, хоч куди!

— Вищий за тебе!

Гамількар зірвав із себе тіару, знак високого сану, тіару на вісім містичних кіл зі смарагдовою мушлею посередині, і, піднявши її обіруч, зі всієї сили кинув додолу; розбившись, підскочили золоті обручі, і покотилися по плитах перли. Тоді всі помітили на його білому чолі довгий шрам, що гадюкою звивався між бровами; він увесь тремтів. Пішов догори бічними східцями, що вели до жертовника, і ступив на нього. Це означало, що він себе присвячує богові і віддається йому в жертву. Розвіваючись, плащ його коливав полум’я канделябра, що стояв нижче його сандаль, і легкий пил від ходи хмаринкою здіймався йому аж до пояса. Він зупинився біля ніг мідного колоса. Тоді взяв дві жмені того пороху, що на нього без жаху не міг би глянути жоден карфагенець, і сказав: