Гюстав Флобер - Саламбо

— Вітаємо тебе! Будь благословенний! Око Хамонове! Порятуй нас! У всьому винні багатії! Це вони хочуть твоєї смерті! Будь обачний, Барко!

Він нічого не відповідав на те, ніби зовсім оглух від гуркоту морських хвиль і лютих боїв. А коли трирема підпливла до східців, що спускалися з Акрополя, Гамількар підвів голову і, схрестивши руки, глянув на Ешмунів храм. Погляд його сягнув вище, аж до широкого чистого неба; суворим голосом він віддав матросам наказ; трирема підскочила, черкнувши ідола, поставленого край молу спиняти бурі, і ввійшла до торгового порту, де плавало повно покидьків, уламків дерева та лушпайок з фруктів; вона пробивалася поміж поприв’язуваних до паль кораблів із крокодилячими пащами на носах. Сюди посунули юрби людей; дехто навіть кинувся плавма. Ось уже трирема підійшла до цвяхованої брами. Браму підняли, і трирема зникла під низьким склепінням.

Військовий порт був зовсім відокремлений від міста; коли прибували посли, їм доводилося йти поміж двома мурами проходом, що завертав ліворуч і кінчався перед Хамоновим храмом. Цей великий басейн, круглий мов чаша, був облямований набережними, де споруджено стоянки для кораблів. Перед кожною височіли по дві колони, що тримали на собі капітелі з Аммоновими рогами вгорі; ці колони становили суцільний портик довкола басейну. Посередині, на острові, стояв будинок морського суфета.

Вода була така прозора, що на дні видно було білі камінці. Вуличний шум сюди не долинав. Гамількар, пропливаючи, впізнав триреми, які водив колись у походи.

Тепер їх залишалося десятків, може, зо два; вони стояли на суходолі, які нахилившись, які рівно, з дуже високими кормами, вигнутими носами, вкриті позолотою і містичними символами; химери їхні втратили крила, боги-патеки — свої руки, бики — срібні роги; і всі ті кораблі, з пооблуплюваною фарбою, нерухомі, трухляві, але позначені історичними перемогами, ще дихали колишніми подорожами і, як порубані, скалічені воїни, що зустрілися знов зі своїм начальником, ніби промовляли до нього: «Глянь, це ми! Це ми! І тебе, тебе також переможено!»

Ніхто, крім морського суфета, не мав права заходити до адміральського будинку. Доки не було певних доказів його смерті, вважали, що він живий. Старійшини таким чином мали інколи на одного правителя менше; тож і щодо Гамількара вони не ухилялися від цього звичаю.

Суфет увійшов до порожніх покоїв. На кожному кроці він бачив зброю, меблі, все речі знайомі, але дивні тепер, навіть під сходами зберігся в кадильниці попіл від пахощів, що їх запалювали при відплитті, щоб власкавити Мелькарта. Не так сподівався він вернутись! Все, що він зробив, усе, що бачив, постало в його пам’яті: штурми, пожежі, легіони, бурі, Дрепан, Сіракузи, Лілі-бей, гора Етна, плоскогір’я Ерікс, п’ять літ боїв — все аж до того нещасливого дня, коли карфагенці, склавши зброю, втратили Сіцілію. Потім спали йому на думку лимонні гаї, пастухи з отарами кіз на сивих горах, і серце його забилося дужче на саму згадку про той, другий Карфаген, який він мріяв там заснувати. Всі його задуми, всі спогади роїлися у нього в голові, ще запамороченій хитанням корабля. Пойнятий тривогою, він враз знесилився і відчув потребу наблизитись до богів.

Він піднявся на найвищий поверх свого дому. Потім, витягши із золотої мушлі, що висіла на руці, лопаточку з натиканими в неї гвіздками, відчинив двері до невеличкої овальної кімнати.

Тонкі чорні диски, вмуровані в стіну, прозорі, неначе скляні, м’яко освітлювали кімнату. Поміж рядами цих однакових дисків були пороблені заглибини, подібні до ніш у могильних склепах, куди ставлять урни. В кожній заглибині лежав темний кулястий камінь, на вигляд дуже важкий. Тільки люди великого розуму поклонялися цим абадирам, що впали з місяця. Своїм падінням вони знаменували світила, небо, вогонь; своїм кольором — темну ніч, а щільністю — внутрішній зв’язок між земними речами. Задушливе повітря сповнювало цю містичну оселю. Морський пісок, видно, занесений сюди вітрами крізь щілини дверей, ледь побілив оті круглі камені по нішах. Гамількар перелічив їх, торкаючи кінцем пальця, а тоді, закривши лице шафрановим покривалом, упав на коліна і простерся долі з простягненими вперед руками.

Денне світло било в чорні пластинки. Стовбури дерев, пагорби, вихори, невиразні обриси тварин вимальовувались крізь їхню прозору товщу, і в кімнату проходило світло грізне і воднораз лагідне, певне, таке, як по той бік сонця, в похмурих просторах майбутнього творіння. Гамількар намагався вигнати зі своєї пам’яті всі форми, всі символи, імена всіх богів, щоб певніше збагнути незмінну суть, заховану під видимими явищами. Щось ніби від життя планет проникло в його істоту, і в ньому зростала дедалі глибша й мудріша зневага до смерті, до будь-яких присудів мінливої долі. Сповнений ясної мужності, неприступний жалощам і страхові, підвівся він і, почуваючи, як тут йому забиває дух, зійшов на високу вежу, що височіла над Карфагеном.