Гюстав Флобер - Саламбо

Світало. Із заходу наступали піхотинці Мато. Водночас з’явилась і кіннота. То був Нар-Гавас із своїми нумідійцями. Перестрибуючи рівчаки та кущі, вони гналися за втікачами, як хорти за зайцями. Саме ця переміна воєнної фортуни урвала мову суфетові. Він загукав, щоб йому помогли вилізти з ванни. А троє бранців і досі стояли перед ним. Негр, який у бою тримав над Ганноном парасольку, нахилився до його вуха.

— Ну й що? — повільно мовив суфет і швидко докінчив: — Убий їх!

Ефіоп вихопив довгого кинджала, і всі три голови попадали додолу. Одна з них, підстрибнувши, плюснула в басейн і якийсь час плавала там з роззявленим ротом і осклянілими очима. Ранішнє світло пробивалося крізь вікна; з трьох трупів, що лежали долі, фонтанами дзюркотіла кров, і червона калюжа розпливалась по мозаїчній підлозі, припорошеній голубим піском. Суфет умочив руку в ту теплу рідину і потер нею коліна, — це вважалося цілющим.

Настав вечір, і Ганнон разом із своїм почтом вислизнув із міста. Він подався в гори, навздогін за своїм військом, але знайшов самі тільки недобитки.

За чотири дні по тому він був у Горзі над ущелиною, коли внизу з’явилися Спендієві загони. Двадцять непохитних списів, ударивши в лоб колони, легко зупинили б військо; проте ошелешені карфагенці тільки дивилися, як ішли варвари. Ганнон упізнав у ар’єргарді нумідійського царя; Нар-Гавас уклонився, вітаючи його, і подав знак, якого той не зрозумів.

Повернулися в Карфаген, зазнавши немало всякого страху. Ішли тільки вночі, вдень ховалися по маслинових гаях. На кожному переході кілька чоловік умирало. Не раз, бувало, чекали смерті. Нарешті добилися до Гермейського мису, куди прийшли по них кораблі.

Ганнон був такий стомлений, у такому розпачі,— надто побивався він за втраченими слонами, — що, прагнучи всьому покласти край, просив у Демонада отрути. Зрештою, він уже загодя відчував себе розіп’ятим на хресті.

Карфаген не мав сили обурюватися проти нього. Втрачено було чотириста тисяч дев’ятсот сімдесят два сикли срібла, п’ятнадцять тисяч шістсот двадцять три шекелі золота, загинуло вісімнадцять слонів, чотирнадцять членів Великої ради, триста багатих громадян, вісім тисяч простого люду, пропало стільки хліба, що вистачило б на три місяці, велика сила військових припасів та всі бойові машини. Не було сумніву, що Нар-Гавас зрадив. Варвари знову облягли Карфаген і Гіппо-Заріт. Автарітова армія розтягнулася тепер від Туніса до Радеса. З акропольського узвишшя видно було, як, охопивши села, підіймається до неба довга димова заслона, — то горіли палаци багатіїв.

Був один-єдиний чоловік, який міг би врятувати Республіку. Каялись тепер, що були до нього невдячні, партія миру, і та ухвалила принести богам жертви, благаючи їх, щоб повернувся Гамількар.

Неначе в чаду ходила Саламбо, побачивши заїмф. Вночі марилось їй, ніби чує богинину ходу, і вона прокидалася з жаху, голосно волаючи. Щодня веліла відносити до храмів їжу. Таанах геть стомилася, виконуючи її накази, а Шагабарім і не відходив від неї.

Оповісник місячних фаз, що ночами стежив за світилом на даху Ешмунового храму і сповіщав сурмою про всі його зміни, якось уранці помітив щось подібне до птаха, який довгими крильми черкав на сході морську поверхню.

То був корабель на три ряди весел; ніс його був оздоблений вирізьбленим конем. Вставало сонце. Оповісник місячних фаз заслонив долонею очі, а тоді вхопив обіруч сурму, і гучні бронзові переливи полинули над Карфагеном.

З усіх будинків повиходили люди; говорили всяку всячину, не вірячи одне одному, сперечалися; мол був укритий народом. Нарешті пізнали Гамількарову трирему.

Горда та сувора, з прямою реєю, з напнутим вітрилом, підпливала вона, розтинаючи піну; велетенські весла одностайно вдаряли по воді; час від часу кіль її, подібний до лемеша, з’являвся над водою, і тоді здавалося, ніби під тараном, у кінці носа, схопившись на диби, мчить по морському обширу кінь з головою із слонової кості.

Трирема обходила високий мис, і вітрило впало, бо там не було вітру; тоді народ помітив, що біля керманича стоїть чоловік із непокритою головою; то був він, суфет Гамількар! На боках у нього виблискували залізні лати; накинутий на плечі червоний плащ не прикривав рук; дві довгі перлини звисали з вух, а чорна борода торкалася грудей.

Тим часом галера, гойдаючись поміж скель, плила вздовж молу, а юрба й собі сунула по кам’яних плитах, вигукуючи: