Гюстав Флобер - Саламбо

Карфагенці ступали так важко, що варвари, глузуючи з них, пропонували їм сісти відпочити. Вони кричали, що швидко повипускають кишки з їхніх товстих черев, зітруть позолоту зі шкури і понапувають залізом.

На тичці, встромленій перед Спендієвим наметом, замаяв шматок зеленої тканини; то був сигнал. Карфагенське військо відповіло на нього гримотінням сурем, кімвалів, флейт із ослячих кісток і тимпанів. Варвари переметнули вже через огорожі. Вороги зійшлися віч-на-віч, так що можна було списом докинути.

Тоді один із балеарських пращників вийшов на крок уперед, заклав у ремінь глиняне ядро і крутнув рукою, — хряснув розтрощений щит із слонової кості, і війська зітнулись.

Вістрями списів греки кололи ніздрі коням, і вони падали, придавлюючи вершників; раби, поставлені метати каміння, хапали занадто велике, і воно падало тут же, біля них. Карфагенські піхотинці, розмахуючи довгими мечами, відкривали свій правий бік. Варвари вганялися в їхні лави, рубали їх навідліг мечами, чавили недобитих, топталися по трупах, засліплені кров’ю, що бризкала їм в обличчя. І все місиво зі списів, шоломів, панцерів, мечів та сплетених тіл вирувало, то пружно розбухаючи, то осідаючи знову. Карфагенські когорти дедалі рідшали, машини грузли в піску; нарешті суфетові ноші (оті самі великі ноші з кришталевими підвісками), що були на видноті, коли починався бій, і колихалися серед вояків, ніби на хвилях човен, раптом зникли. Чи не вбито його?

На полі бою зосталися самі варвари. Довкола спадала курява, і вони почали співати, аж зненацька перед ними на білому слоні з’явився сам Ганнон. Він був із непокритою головою; негр, що сидів позад нього, тримав над ним вісонову парасольку. Намисто із синіх бляшок гойдалося на його чорній квітчастій туніці, діамантові браслети вгрузали в пухкі руки. Розкривши рота, він вимахував величезним списом, розширеним на кінці, наче лотос, і блискучим, як дзеркало.

Раптом застугоніла земля, і варвари побачили, як на них єдиною лавою ринули всі карфагенські слони. Ікла в них були позолочені, вуха пофарбовані в синій колір і вкриті бронзою; на пурпурових попонах хиталися шкіряні башти, де сиділо по три стрільці, кожен з нап’ятим великим луком.

Вояки ледве встигли вхопити свою зброю і абияк стати до лав; вони леденіли з жаху, не знали, що робити.

А з висоти башт уже сипалися на них дротики, звичайні й вогненні стріли, лився розплавлений свинець. Дехто, пнучись на башту, чіплявся за торочки на попонах; їм відрубували кинджалами руки, і вони падали горілиць, наштрикуючись на підставлені мечі. В такому бою списам бракувало міцності, вони ламалися; слони проходили крізь фланги, як дикі кабани крізь густу траву; перебігаючи з краю в край увесь табір, вони виривали хоботами стовпи і валили намети. Варвари кидалися врозтіч; вони ховалися поміж горбами над тією долиною, якою йшли карфагенці.

Ганнон-переможець підійшов до утікської брами. Він наказав сурмити в сурми. На вежі між бійницями з’явилося троє суддів міста.

Однак мешканці Утіки не хотіли приймати в себе таких сильно озброєних гостей. Ганнон розгнівався. Нарешті вони погодились упустити його з невеликою охороною.

Виявилось, що вулиці надто вузькі для слонів. Довелося залишити їх за мурами.

Тільки-но суфет вступив до міста, його прийшли привітати утікські правителі. Ганнон звелів нести його до лазні і покликав своїх кухарів.

Через три години він ще сидів у ванні з цинамонової олії і, купаючись, їв на простеленій перед ним воловій шкурі язики фламінго з маком у меду. Біля нього нерухомо стояв його особистий лікар у довгій жовтій одежі; він час від часу велів підігріти купіль, а два хлопчики, нагнувшись над східцями басейну, розтирали суфетові ноги. Пильнуючи власного здоров’я, суфет не забував і державних справ; він диктував листа до Великої ради і водночас міркував, якими б найлютішими тортурами скарати полонених варварів.

— Стривай! — крикнув він рабові, що стоячи писав на долоні.— Хай їх приведуть сюди! Я хочу їх бачити.

З глибини кімнати, де в клубах білястої пари червоними плямами блимали смолоскипи, виштовхнули трьох варварів: самніта, спартанця та каппадокійця.

— Пиши далі! — мовив Ганнон, — «Радійте, світочі Ваалові! Ваш суфет винищив ненажерливих псів. Хай буде благословенна Республіка! Славте богів!»

Тут він помітив полонених і зареготав:

— А-а! Герої Сікки! Тепер ви не кричите так голосно, як там! Це я! Чи впізнаєте? А де ж ваші мечі? Які ж бо ви страшні!