Гюстав Флобер - Саламбо

Автарітове військо й досі стояло під Тунісом. Воно ховалося за стіною, зведеною із озерного мулу й захищеною зверху колючим хмизом. Негри понастромлювали всюди на високих тичках всіляких страхіть — людські маски, обліплені пір’ям, шакалячі й гадючі голови, які пороззявлюваними пащами мали лякати ворога; гадаючи, ніби вони стали тепер непереможні, варвари танцювали, боролися, жонглювали, певні, що Карфаген незабаром загине. Був би хтось інший на Ганноновому місці, він легко розчавив би цю юрбу, обтяжену жінками та чередами худоби. Крім того, варвари не вміли робити ніяких маневрів, і безпорадний Автаріт нічого від них не вимагав.

Вони розступалися, коли він проходив, позираючи на нього великими синіми очима. Зійшовши на берег озера, Автаріт, скидав куртку з тюленячої шкіри, розпускав стьожку, якою був підв’язаний його довгий рудий чуб, і мочив його в воді. Він каявся, що не втік із Еріксового храму до римлян разом зі своїми двома тисячами галлів.

Бувало, опівдні сонячне проміння раптом згасало. Тоді затока й морський обшир здавалися непорушними, ніби розтоплене олово. Хмара темного пилу здіймалась догори, вируючи прямовисним вихором; нагиналися додолу пальми, небо зникало, і чути було, як відскакує дрібненька рінь, падаючи на спину худобі. В такі хвилини галл, припавши устами до отвору в наметі, хрипів з утоми та гнітючої туги. І марились йому осінні пасовиська, їхні ранішні пахощі, лапатий сніг, ревіння зубрів, що заблудилися в тумані; примруживши очі, він, здавалося, бачив, як навпроти блимали вогники в довгих, критих соломою халупах, що губилися в драговині, між дрімучих лісів.

Інші також тужили за рідною землею, хоч вона була й не така далека. Полонені карфагенці бачили по той бік затоки, на схилах Бірси, намети в своїх дворах. Та пильна сторожа невідступно походжала довкола бранців. Вони були прикуті до одного ланцюга, кожен мав на собі залізного нашийника. Юрби безнастанно сходилися подивитися на полонених. Жінки показували дітям їхню пошматовану пишну одежу, що лахміттям висіла на схудлих тілах.

Щоразу, глянувши на Гіскона, Автаріт пригадував кривду, якої був зазнав від нього, і запалювався великою люттю. Він ладен був його вбити, якби не присяга, що дав Нар-Гавасові. Тоді він ішов до свого намету і пив настій з ячменю та тмину, доки, очманілий від питва, не втрачав тями; оговтавшись аж опівдні, він страждав від нестерпної спраги.

Мато тим часом облягав Гіппо-Заріт, який захищало озеро, сполучене з морем. Місто оточувала потрійна стіна, а по узвишшях, що стриміли над ним, тягнувся мур із фортечними вежами. Ніколи ще Мато не командував військом у таких справах. А тут іще думка про Саламбо не давала йому спокою; він марив, як би то натішитися її пишною вродою, в тому ніби мала бути радість помсти, що сповнила б його невимовними гордощами. Потреба бачити її знову була гостра, шалена, невідступна. Він навіть хотів був піти до Карфагена за парламентера, сподіваючись якось дістатися до неї.

Не раз велів він сурмити до бою і, ні на кого не чекаючи, перший кидався на мол, що його намагалися збудувати на морі. Розкидав руками каміння, метався, трощив, сліпо орудуючи мечем. Безладною чередою за ним валили варвари; з хряском ламалися драбини, і людський мурашник сипався в воду, що червоними хвилями билася в мури. Кінець кінцем, гуркіт стихав, і вояки відходили, щоб згодом почати новий наступ.

Мато сідав перед наметом, витирав забризкане кров’ю лице і, повернувшись до Карфагена, вдивлявся в обрій.

Перед ним серед маслин, пальм, платанів і мирт розкинулись два великі ставки, сполучені з озером, обриси якого зникали вдалині. За горою височіли інші гори, а посеред широкого озера здіймався, ніби піраміда, чорний острів. Ліворуч, у кінці затоки, піщані намети скидалися на великі застиглі білуваті хвилі, а море, рівне, як підлога з ляпіс-лазуру, непомітно здіймалося до небокраю. Зелені лани подекуди переходили в жовті смуги; плоди ріжкових дерев виблискували, немов корали; виноградні лози звисали із сикоморового верховіття; чути було дзюрчання струмка, стрибали чубаті жайворонки, і прощальне сонячне проміння золотило панцири черепахам, що повилазили з очеретів подихати свіжим повітрям.

Мато важко зітхав. Лігши долілиць, він впинався нігтями в землю й плакав; почував себе нещасним, покинутим невдахою; ніколи він не здобуде її, ба навіть не зможе взяти міста.

Вночі, самітний, він розглядав у своєму наметі покривало. Що йому з цієї святині? До голови варвара закрадалися сумніви. А то раптом йому починало здаватися, що богинине одіяння чимось пов’язане з Саламбо, ніби в ньому, ніжніше за подих, тріпоче крихітна часточка її душі, і він гладив заїмф, вдихав його пахощі, тулив до лиця, цілував, ридаючи. Тоді напинав його на плечі, уявляючи, ніби це сама вона отут, біля нього.